гонщік

Албанський гонщик

Їхав із ним через Чорногорію у 2011-му. Часто згадую, поки дописую ту історію півторамісячної подорожі навколо Чорного моря. Він, в якомусь сенсі, спонукав мене до розвитку одним простим проханням.

– Так болить голова, – показував він жестами на те, як в нього розколюється череп. – Давай ти поведеш, а я посплю?

Він майже не говорив англійською. Албанську і італійську я не розумів. Він вже 10 років живе в Мілані, їздить на модній спортивній тачці. Я йому лише показував, що в мене немає прав, ну немає. Він махав рукою і казав “Та нічого страшного!” І хоч водити я якось на той час уже так-сяк вмів, але по гірським серпантинам Чорногорії на його спортивній тачці я точно б далеко не заїхав. Мені страшенного хотілося якось йому допомогти і я постійно думав про те, чому я цього не можу зробити.

Не пройшло і півроку як я повіз музичний гурт у тур трьома країнами і був у ньому не тільки менеджером, а і водієм. Але мій друг албанець не дізнається ніколи, який він мені виписав магічний і дієвий підсрачник – піти і здати на права.

Кордон Хорватії і Чорногорії ми переходили разом. Албанець уміло об’їжджав чергу і втулився перший, майже перший. Йому усі сигналили, а на кордоні працювали якісь його корєши. Ми неймовірно швидко пройшли контроль, чорногорські митники поставили свої печатки посередині сторінки і це була відплата мені за те, що я не спробував його зупинити в бажанні пертися поперед черги. А пройшло ще хвилин двадцять і матінка справедливість наздогнала і його – на заправці він заплатив 20 євро і йому не заправили бак. Взагалі. І помітив він це ще за пару десятків кілометрів.

Але штука в тому, що він, схоже, надто хотів позбутися своєї машини у будь-який спосіб. Він вирішив переплисти Которську затоку. Там є такий тоненький перешийок у затоці між Каменарами і Лепетаним. Пливеш 15 хвилин, економиш 100 кілометрів дороги. І от він заїжджає на цей паром. Перший, звісно перший. Стає по центру на інший бік, на ніс, якщо вважати, що ми заїхали на паром з корми. Такі баржі-пароми зазвичай не розвертаються. Однією стороною вони заходять в один порт – протилежною – у інший. З однієї сторони машини завантажуються – з іншої – вивантажуються, потім усе навпаки. І от він стає впритул до виїзду. Перший, перший! А виїзд з парому розрахований на одну машину. І каже – слухайте, ще 10 хвилин до відправлення, я піду куплю щось попити, ок?

Ну, що йому скажеш. Стоїмо ми на паромі, чекаємо, от вже припідняли в’їзд, от вже паром і починає віддалятися від берега. В мене тоді пронеслася тисяча думок одночасно. Я заглянув – ключі від машини він не залишив. Стояв він справді так, що ніхто з цього парому не виїхав би. Ніколи. Перший! І от, бачу, як він біжить від якогось ларька. Я йому махаю, мовляв, давай, чувак, давай. Те, як він перестрибував відстань між паромом і берегом, цілком зрівнялась би з тим, як Джеймс в останній момент розгризає правильного кольору дріт на детонаторі, чи як Роккі лівою в останні секунди отримує титул чемпіона світу.

Я не уявляю, аби таке зробив німець чи швейцарець. В останні секунди, аби біг, стрибав, наполегливо пропонував поводити свою модну машину чуваку, в якого немає прав. За це я страшенно люблю гарячих людей з Півдня і Сходу. Вони інакші. У чомусь кращі, у чомусь гірші. Греки ніколи не зрозуміють німців, а німці – греків. Албанці завжди будуть албанцями, а італійці – італійцями, чим хиткіші і слабші кордони будуть в Європі, тим більше й більше. В глобалізованому світі краще розумієш і усвідомлюєш свою унікальність і навпаки.

e5ba8f9-25

ПЛОЧЕ-ТІРАНА АВТОСТОПОМ-ПАРОМОМ

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ