Андрій: автостопом по Києву
Я вийшов із кафе на Дорогожичах, де у інтерв’ю розповідав про те, чому історія з “блаблакаром” – це маніпуляція і коли хтось зникає в плацкарті “Укрзалізниці” – такого розголосу і дискусій про безпеку залізничної компанії це не породжує.
Думаю про увесь цей абсурд з розганянням особистої недовіри і підходжу до тролейбусної зупинки, відкриваю повідомлення на фб:
– Бачу тебе на Дорогожичах. Підвезти?
– Давай. – Спершу одразу ж відповів я. Потім подивився, хто написав і тільки після цього вирішив уточнити:– Куди?
Андрію треба було на Воскресенску, але він зробив невеличкий крюк і закинув мене на Львівську площу.
– Бачиш, як добре бути популярним, люди тебе підкидають. А я все одно шаройоблюся, – сказав він. Насправді, я ще ніколи отак не їхав – автостопом по Києву.
Ми, насправді ніколи не спілкувалися, були друзями в LiveJournal, але з теперішньої перспективи складається враження, що там взагалі усі були друзями. Андрій був волонтером добровольчих батальйонів, а зараз робить “Український центр суспільних даних” – вони займаються тим, чим би мав займатись Держкомстат – збирають і аналізують статистику. Поки що тільки по виборах.
Андрій заводить свою копійку. Всередині машина виглядає трохи сучасніше, ніж ззовні – тут є навіть музичка. Ми застібаємо паски і рушаємо в бік Львівської площі.
– Знаєш якого року ця машина? – Питає Андрій. – Сімдесят восьмого! Круто їздити на машині свого року народження.
Ми їхали хвилин двадцять. Андрій не намагався мене викрасти чи пограбувати, я теж не вчиняв таких спроб. Я проїхав автостопом більше ста тисяч кілометрів, кілька тисяч “блаблакаром” і нічо, живу, ходжу на інтерв’ю, сідаю в чужі автомобілі. Хоча, якби, скажімо, я би викрав Андрія з його копійкою – в медіа винен би був фейсбук, саме на фейсбуці він написав мені своє необачне повідомлення.