андрій_1

Гостини у Андрія Бондара

Письменник і перекладач, 41 рік. Андрій із Кам’янець-Подільського, втім вже досить давно живе у Києві, звідки переїхав у передмістя. Він переклав на українську з англійської та польської 37 книжок, з яких більшість за останні 5 років, деякі із перекладів досі не вийшли друком. Кілька поетичних збірок, дві збірки малої прози. Буквально днями з’явився його переклад “Транс-атлантика” Ґомбровича.

Років п’ять тому я потрапив до нього у Клавдієво в гості вперше, подорожуючи із україно-польским гуртом DagaDana по Україні. У мене завжди було таке враження, що ми знайомі нескінченну кількість років. Пам’ятаю, як Андрія називали поетом, що тримає лептоп на яйцях. Про незручності у роботі із лептопом для поета був один із тоді відомих його віршів. Найбільше ми спілкувалися і спостерігали за життям одне одного онлайн. Колись ми були ще друзями у ЖЖ, потім перейшли в один час на фейсбук.

Але от вже місяць як Андрій зник із мережі. Я запитав, що сталося, і ми домовилися зустрітися. Андрій зустрів мене із своїм псом Бруно, цілком ймовірно названим на честь Бруно Шульца. Одразу за його будинком сосновий ліс, що шумить від вітру як океан. Ми сиділи годин п’ять на кухні і спілкувалися про все на світі. Андрій розповідав про те, як їздив до Колумбії на фестиваль, а я йому травив індонезійські і в’єтнамські історії, що приберіг “не для фейсбуку”. Він цього року зобов’язаний зробити лише один чи два переклади і хоче сконцентруватися на власних текстах.

– Ти не уявляєш, як я почав цінувати людьське спілкування. – Каже Андрій. – Без фейсбуку і перекладів стільки стало вільного часу. Можна просто лежати і думати про щось. А ще я відкрив для себе, що в інтернеті стільки всього цікавого, насправді. Минулого року я перекладав книжку за два тижні – спав по кілька годин на день, але вклався у час.

Мені ж натомість, думаю, як і багатьом, не вистачає Андрієвих фейсбук-історій. Андрій колись багато писав про хорошу музику, в нього безліч саркастичних і іронічних історій про українську сучасність або й про побутові, дуже приземлені речі. Приміром, його сусід, Толкушкін, “дуже плаский персонаж”, як називає його сам Андрій, втім про нього було кілька десятків історій, він вигадав цілий цикл історій про чоловіка, що працював на заводі і нічого цікавого чи незвичайного не говорив узагалі, і назвав його “закони Бондаря-Толкушкіна”. Вони, ці закони, переповнені не лише преамбулами і диспозиціями, часом навіть санкціями, але і неймовірними діалогами:

“– Ніколаїч, з весною вас! Дай Боже здоров’я!
Ніколаїч посміхнувся здалеку і кричить:
– Здоров, прохиндей! Ты где был, лодырь?
А він, уже лагідніше:
– Ой, гультяй. Плохо мне без тебя. Тут и выпить не с кем…
Я йому:
– Та куди ж пить, Ніколаїч. Не можна. Піст же ж уповні?
Ніколаїч напружився:
– Чего вспомни?
Кажу:
– Ніколаїч, пост, пост, пить водку нельзя. До Великодня.
Ніколаїч не знає, що таке Великдень. Точніше, знає, але це слово не належить до його актуальної пам’яті. Я бачу, як він порпається у звивинах своїми невидимими граблями, шукаючи відповідник.”

Закони Бондаря-Толкушкіна – це безсенсовість Толкушкіна як персонажу, яку наповнює пошуками сенсу Бондар. Толкушкін не так давно пішов з життя.

– Він сказав жінці “Я пойду нємножко посплю”. Ліг і вмер. Я досі не можу цього пережити, – каже Андрій.

Крім Толкушкіна Андрій написав кілька десятків історій про мишей, що живуть з ним у безпосередній близькості. Миші і роботяга із заводу – Андрію не потрібно було навіть виходити із своєї вулиці, аби знайти персонажів і я заздрю йому в цьому. Для мене фейсбук без Андрія – це як закриття журналу, до якого вже звик чи розпад улюбленої групи. Але хотілось би, аби у звільнений час в Андрія написалось стільки ж книжок, як постів за минулий рік. Це був такий прекрасний день, що плавно переріс у вечір, що я ледь не забув зробити фото. В останній момент вийшло із сміттєвим пакетом і ошийником Бруно. Думаю, що й про ці два предмети він може запросто написати геніальні оповідання. Дякую тобі, Андрію!

 

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ