ролдд

Аня та Оксана про Доґвіль по-львівськи

Ця історія трохи схожа на львівську версію Доґвіля, у якій може бути не до кінця зрозуміло, чи заслуговує невеличка локальна община кращого життя за рахунок підвищення планки своєї толерантності. І на які особисті жертви стороннім особам заради цього варто йти, і чи варто.

Почалося усе в травні 2015-го, Аня з Оксаною шукали місце у Львові, де можна зробити громадський культурний і соціальний проект, проводити заходи, знайшли старий бусик, “маршрутку”, яка була не на ходу, не використовувалась і стояла в когось на городі, розмалювали її, зібрали сусідів розповісти про свою ініціативу. А полягала вона от у чому – дівчата взялися реалізовувати випічку, яку їм приносили сусіди. Кафе “У сусідів” мало працювати лише в сезон, на площі Теодора, яка є відправним майданчиком регіональних маршруток. Там стояло кілька пивних кіосків, на площі ріс бур’ян, вигулювали собак. Вони зробили громадське обговорення і запросили всіх сусідів до спільного проекту. В результаті у них вийшло приблизно таке меню: пиріжки від Наталі, гречаний пиріг від Марії, кексики від Макса, морквяний пиріг від Віри. Вони зробили пісочницю, лавки, на яких могли сидіти ті, хто чекає на маршрутку, поставили і обслуговували туалет, яким могли користуватися всі, а не лише “клієнти закладу”, проводили безкоштовні кінопокази і кілька разів робили концерти і запрошували на них усіх сусідів. Вони хотіли зробити цікаве і неординарне місце, яке буде не в центрі, спрямоване не так на туристів, як на місцевих, сусідів.

Але людей, яким ця ідея сподобалася було значно менше, ніж тих, які хотіли “лишити все, як є”. Дівчата прибирали за сусідськими собаками і намагалися виховати їх прибирати самостійно. Вони нарвалися на агресивне несприйняття сусідами.

– Якби ми поставили ларьок з пивом і горішками – нас би ніхто не чіпав. – Розповідає Оксана. – А ми були інородним тілом, до нас прибігали і влаштовували скандали чи не щодня. За будь-яку дрібницю. Казали, що ми витоптали газон, якого не було, до нас щотридні приїжджала міліція, бо сусіди жалілися, заносила дані в протокол, розверталася і їхала. Поруч було кафе, з яким ми ніяк не конкурували, але його власниця намагалася нас потопити, бабусі, що розповідали, що ми торгуємо горілкою, хоча у нас її не було і так далі. Їх внучки гралися у пісочниці, яку ми поставили, а потім вони прибігали нас давити.

Аня з Оксаною з Києва, вони обоє досить активні: Оксана два роки тому відкрила у Києві дуже домашнє кафе “На Станіславського”, а Аня реалізовує різні проекти з міжнародними фондами. Вони дуже світлі і запалені ідеєю єднання усіх хороших ідей, людей і ініціатив, навіть тепер, вже після історії із сусідами, з якими не вийшло.

– Були у нас і захисники, звісно, але бабусь не перекричиш. – Каже Аня. – До того ж, ми не місцеві, приїхали “заробляти на них гроші”. За три місяці ми вже звикли до візитів міліції, яка не фіксувала жодного разу фактів бодай якого-небудь правопорушення. А закінчилося все тим, що бабусі зрозуміли, що треба писати скарги кудись ще. І вони почали писати в податкову, санепідемстанцію. Вони прийшли і вимагали конкретний хабар. В країні мораторій на перевірку малого бізнесу, але якщо є скарги – ревізор тут як тут. Ні на штрафи, які майже в десяток разів більші, ніж хабар, ні на сам хабар, у нас грошей не було. Ми планували працювати до жовтня. Але в останні дні літа просто демонтували все і з’їхали. Я тоді була одна, Оксана була в Одесі. Всі ці корупційні розборки припали на мене. Коли ми демонтовували все – сусіди зібралися, вони раділи.

Тепер на площі трава, можна вигулювати і не прибирати за своїми псами, пивні ларьки зовсім поруч, черги на маршрутку без лавочок і громадської вбиральні. У вересні частина заходів мого майданчика “Мандри” на Форумі Видавців мала відбутися саме у цьому сквері, у дівчат. Ми могли познайомитись ще тоді, а зустрілися випадково вчора ввечері у Оксаниному кафе, вона саме збиралася вже їхати додому, вечірка закінчилася, але в результаті ми сиділи до п’ятої ранку, і так там і заснули, в її кафе. О 10 туди прийшли уже перші відвідувачі, а ми пішли пройтися ще до Дніпра, а тоді ще на акцію за пішохідний Хрещатик, а тоді ще пообідати, і все ніяк не могли попрощатися. Так ми блукали втрьох Києвом і розповідали одне одному про усі ці дивацтва нашого соціуму, що тягне себе на дно, і чомусь ображається на владу, а не на себе, і думали про те, як ці замкнені кола розривати. Шкода, що події тоді у вересні не відбулися у скверику дівчат, але світ такий малий, що ми не могли все одно не познайомитися.

А ще, нещодавно познайомився із цими дівчатами, які шукають друзів в Україні.

ЕКСПЕДИЦІЇ