12654485_10153190752156783_7543004105882839878_n

Суровий Челябінськ. Кузькіна мать.

Це третя частина історії про те, як 5 років тому я жив у Челябінську і подорожував по регіону. Моєю базою було одночасно три місця – Челябінськ, Міасс і Златоуст, де можна було зупинитися. Загалом регіон мало чим відрізняється від усієї благополучної російської глибинки, за виключенням того, що саме тут була велика кількість закритих міст, і ця область тепер лідирує за кількістю військових закритих територій – тут у три міста можна досі потрапити лише зі спеціальною “візою”: Челябінськ-65, Челябінськ-70 і Златоуст-36. Саме тут народилась “Кузькіна мать”, якою Хрущов свого часу намагався налякати Ніксона, але не зміг.

Це, до речі, теж була цікава історія. Про неї писав особистий перекладач Хрущова. Під Москвою тоді проходила перша виставка США у СРСР і всі з відкритим ротом стояли у одної експозиції, у якій був показаний звичайний американський будинок у розрізі. Там радянські люди побачили вперше сучасні холодильники, тостери, посудомиючі і пральні машинки і безліч іншої побутової техніки, якої в СРСР ще не було в принципі. Це найбільше зачепило Хрущова і він кричав на сцені Ніксону, що СРСР ще неповних 43 роки, а США вже аж 150, але ще 7 років і совок обжене Америку. Казав, що переможе та економіка, яка вироблятиме більше “товарів для народу” і “ми співчуваємо вам, що ви вибрали жити при капіталізмі”. Ніксон сміявся. Тоді уся економіка СРСР дорівнювала кільком найбільш прогресивним штатам США. А потім Хрущов сказав фразу, яка і стала крилатою: “Ми вам покажемо кузькіну мать!” Перекладач не зміг цього перекласти і сказав якусь дурницю про матір Кузьми, цього ніхто не зрозумів. Того ж року Хрущов поїхав у США і ще раз повторив про “кузькіну мать” і перекладач вже підготувався до цього ретельніше, втім американцям було не страшно. Їх ядерний потенціал був у кілька десятків разів потужніший і Хрущов це знав, але намагався виглядати серйозно і погрозливо у своїх спічах.

Яке ж відношення “Кузькіна мать” має до Челябінська? Безпосереднє, саме у Челябінську-70, на півночі області і винайшли секретну зброю, яку називали “Кузькіною матью”. Це термоядерна бомба, над якою працював Курчатов і Сахаров, щоправда отцем пізніше вважали тільки Курчатова, оскільки Сахаров трохи відлучився від радянської “церкви”, став дисидентом і записався у Нобелівські лауреати миру. А в ті роки Сахаров ще працював на радянський режим і Цар-бомбу або Кузькіну мать винаходили саме тут.

Кузькіна мать – це був єдиний винахід СРСР, яким лякали у той час “західних колег”. Їздили в гості, запрошували до себе і розказували про якусь там мать, а перекладач навіть не міг цього донести до аудиторії, передати страху, який мав би охоплювати весь американський народ. Коли в США вже зрозуміли, про що йдеться, то почали ходити жарти про радянську атомну бомбу, яка хоч і є, проте, літати не вміє. І скоріше за все вибухне там, де і була винайдена.

Про Кузькіну мать я вперше прочитав у Чехова, а вдруге – на одному форумі від жителя містечка Карабаш, що в ста кілометрах від Челябінська. При чому йшлося не про бомбу. Місцевий мешканець писав приблизно таке: “Ми вам покажемо кузькіну мать! Всім, хто ображає наше місто! Навіть не думайте до нас приїжджати! Ніякого Марсу в Карабаші вже немає, у нас чистота і порядок!” Таких повідомлень було досить багато. ЮНЕСКО занесло це місце в список найзабрудненіших у світі. На фото в інтернеті все справді виглядало так, наче на іншій планеті. Про Карабаш писали, що це Марс на землі. Я тоді саме ночував у Міассі, на півдорозі між Челябою і Карабашем, тож вирішив спробувати поїхати туди.

Їхав я стопом. Спершу зловив лисого нацика. Тут їх досить багато, вони вважають ідею “русского міра” – вершиною світової думки, а самих себе, русскіх, – вєнцом розвитку людства. Я іноді таким навіть не кажу, що я з України і намагаюсь змавпувати свій акцент і почати акати, як москвічі. Москвічів тут теж не люблять, але менше, ніж хохлів. Москвічів не люблять і трошки бояться. Можна спокійно говорити, що ти із Москви, бо в Москві тут мало хто був. Ніхто не буде розпитувати, на якій вулиці ти живеш. Я за кілька тижнів буду летіти в столицю за 400 рублів, тоді це було не більше 14$, але для місцевого населення справа не в грошах. Вони дуже зайняті, у них багато роботи у своєму регіоні, їм ніколи їхати просто так кудись. От цьому лисому треба, думаю, наприклад, чистити націю, це забирає безліч вільного часу.

– Я в Москву вже не поїду, от моя дочка колись може… – Казала мені 23-річна дівчина з маленькою дочкою, у якої я жив в Челябінську, про що буде ще окрема історія. Мене завжди шокував факт того, наскільки люди нецікаві до своєї ж країни, до життя, жодного бажання кудись рухатись, щось дивитись, пізнавати. Отут атрофованість пізнання відчувалася як ніколи і ніде.

– Ти тут сильно не висовуйся і до таких як я – не сідай. – казав мені лисий нацик на копійці. – Я то нормальний, а фашистів і неофашистів тут розвелось як гівна. Я б їх в Тургояці втопив.

Я сказав, що, якщо як гівна — то озера не вистачить. Мені дійсно шкода було озера, воно братнє Байкалу і дуже красиве. Нациків я бачив безліч разів на вокзалах, бачив марш в центрі міста, але мені пощастило з ними жодного разу не стикнутися лоб в лоб, крім оцього одного, що спершу розповідає, що він не нацик, а потім пропонує всіх втопити в озері. Зрештою, я ж і не “азєр” і не “хач”? Але за жертву фашизму можеш зійти, якщо в тебе довге волосся. А в мене тоді було дуже довге. Звісно, він, як і більшість росіян, все ж, поцікавився, чому і нащо я це саме волосся відрощую і жарту про те, що воно росте саме без будь-якого відрощування, не зрозумів. Я вирішив нічого поганого про “фашистів і неофашистів” не говорити, раптом це була перевірка на мій антифашизм. В Росії по-справжньому вчишся тримати язик за зубами.

Наступним моїм водієм був, скоріше за все, якийсь місцевий депутат. Він багато говорив по телефону, посадив мене ззаду, хоча на передньому сидінні було порожньо. На задньому був тільки його костюм. Костюм висів мовчки, я сидів і намагався хоч якось завести розмову, але після кількох слів зрозумів, що це безнадійно. Він навіть не знав, куди я їду, нічого не питав, нічого не відповідав. Ми проїжджали саме знак “Карабаш”, депутат включив режим внутрішньої циркуляції повітря в салоні, я уважно слідкував за усіма його рухами, бо більше не було чим зайнятися. Тоді ж я досить голосно крикнув йому: “Зупиніть тут, будь ласка!” І ось тут мого білого галстучка порвало. Він різко загальмував і сповільнився, але не зупинився, він продовжував їхати далі і дивився на мене в дзеркало з острахом. Вперше дивився і вперше щось питав: “Отут? Ти впевнений? Ти взагалі знаєш, що це за місто? Та я тут навіть двері відкривати не хотів би, навіть секунди не хотів би тут стояти на цій землі!” Звісно, я добре знав, що це за місто. Я багато читав і от, нарешті, приїхав.

Я вийшов вже в центрі, а не біля знаку, і одразу ж опинився під пристальною увагою місцевих бомжів. В мене був якийсь маленький рюкзачок і фотоапарат. В перші ж секунди перебування “на цій землі” я відчув усе, про що казав депутат. В носі свербіло, язик скручувало, очі сльозилися, я взагалі чутливий алергік і астматик, але цікавість переважала будь-які фізіологічні особливості. Зліва від мене у асфальт врізалася якась неймовірна гірська порода, як здавалося спершу. Чорного кольору земля, що нагадувала велетенські кратери і розламини в земній корі одночасно, ставала жовтою і червоною при будь-якому контакті з моїми чоботами. Далі була червона річка, вона впадала у жовту. За нею паслися корови, що пили цю воду.

Ми їхали з депутатом зеленими і пахучими Уральськими горами. Навіть через фільтр його автомобільного кондиціонеру відчувалася свіжість цього повітря, дивитися у вікно, де не пейзажі, а паттерни осіннього, трохи пожовклого листя, чудової листопадової погоди і височенних гір, як здавалося з вікна. Коли я вийшов із машини – це все зникло, наче сон. Ось ти ще бачиш якісь його уривки, але перед тобою реальність. Жодного дерева, червона річка, грунт, що жовтіє, страшні і брудні люди і завод. Мідноплавний завод, що викидає в атмосферу якусь нечисть, яка свербить у всіх органах чуття.
Я згадував допис на форумі про те, що в Карабаші уже все добре і про “Кузькіну мать”, яку місцевий житель готовий, як Хрущов, показати і думав про те, як разюче ці слова розходяться з реальністю. Як? Я намагався поставити собі ці питання, чому так? Що примушує їх так агресивно видавати бажане за дійсне? Все ж, насправді, досить просто і логічно, вони воюють за власний побут і недоторканість, за свій страх змін.

Історія місцевого заводу, як єдиного підприємства, що годує місто, вражає. Мідь тут знайшли ще на початку ХІХ сторіччя, наприкінці відкрили царський завод. Пізніше, у 1908-му його купив англійський магнат і значно розширив. Потім жовтнева революція – підприємство віджали і примусили працювати на країну. Майже все існування СРСР він проіснував без модернізації, радянська влада діставала усі соки землі і залишала абсолютну руїну навколо, завод закрили тільки під час перебудови у 1989. А коли до влади прийшов новий цар Путін – на заводі нічого не змінили знову, але відкрили. В 2004-му в Україні була демократична революція, а тим часом в Карабаші було найбільше забрудення атмосфери в історії Росії. Кілька років після того там йшов жовтий сніг і дощ, усі обласні і місцеві онкології були переповнені пацієнтами з Карабашу, після чого населення зменшилось на третину, а неофіційно – в кілька разів, рахують тут його “за пропискою”, яку в Росії змінити не так і просто.

Чому місцеві відстоюють завод, який їх вбиває? Вбиває їх землю, перетворив Уральські гори у радіусі кількох кілометрів на знімальний майданчик для тих, кому потрібні неземні фентезійні пейзажі для фільмів і комп’ютерних ігор? Тридцятиметрова гора з відходів, що виглядає, наче Мордор? Так, це в Карабаші, я її бачив. Для чого людям її захищати? Бо вони бояться будь-яких змін. Їм потрібна будь-яка робота, аби протриматися, вистояти. Тут неможливо продати нерухомість, звідси майже нереально кудись виїхати.

– Знаєш, моя однокурсниця два роки тому переїхала в Карабаш. – Так якось за кілька днів дуже спокійно і монотонно розповідала мені челябінська подруга. – В неї там батьки, а тут, в Челябінську, нікого. Вона народила двійню, а чоловік сказав, що дві дитини йому не потрібно. Ну, вона й переїхала до батьків, там в них є свій город, господарство: свині, корови.
– Чекай, який город і господарство? Ти бачила, яка там земля? Яке там повітря? Що там можна виростити? Яка там вода?
– Ти що, віриш цій брехні про Карабаш? Там було ЧП, тепер уже все нормально. Ми ж з нею постійно спілкуємось. Їй там краще.
– Та я там сам був от кілька днів тому!
– Ну, я не знаю. Їй же краще знати. Вона ж звідти…

Мало того, що вони звідти. Вони ще й готові усім “Кузькіну мать” показати. Це радянські люди, раби, з якими намагався поборотися навіть Хрущов і почав видавати селянам-рабам землю, паспорти і дозвіл на продаж сільгосппродукції на колгоспних базарах. Хрущов так і казав про селян: “раби” і вони ними справді були. Іншим сортом рабів були пролетарі, які прив’язувались до своїх підприємств назавжди, але справжню сутність пролетарського рабства можна відчути вже тепер. У рабстві найгірше не рабовласництво, а рабосвідомість. Це останній етап, коли рабовласники досягли свого – змусили рабів виправдовувати своє рабство. У Карабаші це відчувається як ніде. Навіть у мафіозних копанках на Донбасі у рабів було трішки гордості. Я йшов і знімав страшні пейзажі на якусь дешеву мильницю, коли до мене підійшов якийсь бомжуватий персонаж: “Що ти тут знімаєш?” Він за мною стежив ще від найпершої хвилини мого перебування в цьому місті. У той момент, я навіть не сумнівався у тому, що його найняли для того, аби відлякувати усіх можливих шукачів екстримальних пригод. Я вигадав якусь історію про родичів, що тут померли, до яких я приїхав, і він відчепився.

В центрі Карабаша стоїть малесенький Ленін. Ленін, до якого можна підійти і погладити його по голові. А на горі, на якій колись росли дерева стоїть величезний хрест і каменями викладено “Спаси и сохрани”. Жодної інших символів тут немає, жодної інакшої надії тут і не лишається. Я провів у Карабаші всього кілька годин. Говорити зі мною, крім бомжуватого надзирателя, ніхто не захотів. Однокурсниця моєї подруги виявилась дуже зайнятою. Думаю, що вона не захотіла б говорити в принципі. Тут важче казати, що все добре, коли тобі ріже очі місцеве повітря. На другу годину я почав дихати як риба і задихатися, повільно йдучи із міста і чорних гір назад, до лісу. Через якийсь час його стало видно, а праворуч був величезний смітник, у якому порпалися люди. Як я й прогнозував, стопити тут вже було неможливо, ставати ніхто не хотів. Ніхто не бажав підбирати людину, що “своїми ногами тут постояла хоча б кілька секунд”, як казав мені депутат. Довелося йти десяток кілометрів пішки.

Я багато думав про Кузькіну мать. Спаси і сохрани її, боже. Кузькіну мать, яку вони всім покажуть. Бомбу, розробник якої, чомусь став дисидентом. Бомбу, що нікуди так і не полетіла і, здається, як жартували американці, впала саме тут. Страх і ненависть. Кузькіна мать, що перетворила людей на рабів, а місто – на екологічне пекло і нову панщину.

Частина 1: http://logvynenko.com/chelyabinsk-1/
Частина 2: http://logvynenko.com/chelyabinsk-2/

Позначки: ,

ЕКСПЕДИЦІЇ