чернівці-донецьк

Чернівці-Донецьк автостопом. 14 -15 квітня

Концерт God is an astronaut важко описати словами. Я хотів написати про них статтю, але не знаю, як це зробити. На розігріві в них був якийсь нєпанятний калєктів, від нього в мене страшенно розболілась голова. Настільки, що хотілось зняти верхню оболонку черепа і облитися холодною водою. Але почались “Астронавти”,  і я пішов під сцену, а там… Там просто шось сталося зі мною, важко було керувати своїми рухами. Вони перестали підкорятися головному мозку. :-)

Одразу ж після концерту почався досить сильний дощ, я забрав речі у Миколи. І він, правда, сказав невірний орієнтир, де нам слід було б вийти на трасу. Ми заблукали в Чернівцях. Ми були з Нашим Літом удвох, і лише об 11 з копійками доїхали. На трасі було не холодно, дощ скінчився. Ми йшли по мосту через Прут, який дуже схожий на міст-вхід на “Сіґет”! Ах, яка ж ностальгія нахлинула, накрила, курвааааа :-) . Було кльово.

Ми йшли, і йшли, і врешті зупинився якийсь дєдько на Ланосі. Машинка його вже здихала, Наше Літо сів спереду. Одночасно і спілкувався з водієм і раз по раз дригав головою, соня. :-) Дядько висадив нас біля якоїсь мертвої заправки, ми там майже годину стояли, і пішли вперед, я показав Літові як робити сонячні коридори з дального світла зустрічок.

Ми так йшли, йшли… Йшли, йшли… Дощ валив надзвичайно сильно якось. Я думав про те, що дощ – це доля. Ми співали багато спільновідомих пісень, але зрештою і на те вже не стало сил. Тоді повз нас промчалась сімьорка і зупинилась, вони розвернулись, по зустрічній повернулись до нас і розвернулись ще раз. Фігасє.

На вигляд ці два хлопця – стандартні гопніки, але вони виявилися дуже милими і чемними. Ми розпрощались з Літом у Кам’янці, а за пару кілометрів після того вони ще й пригощали мене кавою і круасанами. Ми розпрощались на Хмельницькій кільцевій. Вони прямували до Хмельницька, а я почав стрибати, співати, присідати, і грітися усіма можливими методами. Машин було дуже мало, але врешті я таки зловив його, військового пенсіонера, не дуже говіркого. Через що я навіть закуняв поряд з ним, схоже, на це він навіть трохи образився.

У Вінниці я вийшов на автовокзалі на Барському шоссе о 5 ранку. І сів зовсім не на ту маршрутку, тож прогулявся ще Вінницею трішки. І о 7 з копійками таки дістався до Сашка. А він навіть прокинувся. Ми посиділи до 9, і я поїхав на виїзд вже з іншого боку. Там довго йти не довелося, мені попались двоє в кабіні вантажного спринтера. Один з них (дід) розповідав про свої поїздки так – де і скіки він бухав. Згодом він вийшов, перед тим вибачившись за те, шо так “багато” нам розповів. Водій їхав додому в Немирів, ми трішки спілкувались. Врешті, я вийшов на початку об’їздної, але це був епік фейл.

Я обійшов повністю місто по об’їздній і не знаю, нашо це зробив. Таким чином втратив години дві. Жодна машина там не спинилась, а більшість з них мчала через центр Немирова. Так я йшов, йшов, йшов, йшов вже за кільцевою, за Немировим я зупинився біля наркозаводу. І там став хлопець, хороший хлопець, він їхав у Гайсин, до батьків. Ми знов говорили і я засинав, я говорив і за мить вже клював носом.

На початку Гайсина ми попрощались, я пішов вже через центр, і дуже скоро зустрів місцевого співробітника “УкрТелеКому”, який жалівся, що Ахмет з Яником купили його. І тепер в них може скоро не стати роботи. Він сказав: “Cідай, півезу до виїзду”Він спеціально мене повіз до заправки, де першого разу я спитав і дядько погодився зразу ж, але попередив – по цій трасі лише 20 км.

А з наступного питання я вже сидів у машині до Умані. Їхав я з будівельником і повторював знов ту історію, чого ж я подорожую і нашо ж це мені потрібно, яка насправді навряд є правдивою :-) . Я говорив, а він недуже, а коли він почав говорити по телефону – я заснув. Коли він висаджував мене перед Уманню я зрозумів, що він образився на це чучуть. Вибачєєєєєєєєєй, нє ну внатурі.

Далі я йшов в бік розвилки траси на Кіровоград і Полтаву. І в місці де думав навіть не тримати руки зловив машину, з якою їхав я звідти аж до самого Дніпропетровська. Це була пара – хлопець з Дніпра і дівчина з Кам’янця. Вони слухали “пиришкі -пупиришкі” і решту вкрай приємної музики. Звісно, вторгнувшись в їх простір я почав там вити і своє гніздечко на найближчі 400 км. Це третя частина моєї подорожі з чернівців, йопть!

Спершу я подарував їм диск “Мертвого Півня”, і вони почали слухати і коментувати, а далі я вкрай абарзєл, вилучивши з плеєра флешку і загнавши туди пару гігіків харошоооої музикі. Ми домовились, що коли їм не подобатиметься, вони перемикатимуть просто. Ну, да, я був лояльний цього разу! :-) бгбгбгггггггг

Не подобалось їм здебільшого, коли десь чувся хоч якийсь натяк на народні співи, я для себе це дуже легко пояснюю, а ви? 😉 Під Кіровоградом ми зупинялися на каву, а тоді я сів у машину ще зручніше, і зняв з себе взуття, шкарпетки…Я їхав так, слухав прекрасну музику, дивився пейзажі. Таке враження, що крім мене ніхто в цій машині більше й не їхав :)

Ми їхали дооовго, двічі по цій дорозі є село П’ятихатки. Іноді дорога просто зникла. В інших ділянках – вона прекрасна. І це дивувало. У Дніпропетровську я вийшов і зайшов у маршрутку до краю міста. Коли я зайшов мене затисли одразу ж, з одного боку водій, з іншого – якийсь пасажир. Вони штурхали мене за великий рюкзак, коли я почав його знімати одразу ж на вході водій почав шось бурчати як галіме чмо на пенсії, я пішов далі і мене штурхнула в бік ще якась тьотка. Я почувався в справжньому руссссскому горадє. Не хотілося нікого навіть нічо питати, я знав, як зараз сприйметься ще й моя українська в цьому пекельному транспорті, пекельно привітному місті, хотілося провести якомога менше часу. Я доїхав, вийшов біля аптеки, купив три плитки гематогени і пляшку води, і перекусивши файнецько пішов далі :) Я йшов, йшов, йшов, йшов, і стопив.

І зупинився парєнь, шо підвіз мене на кілометри три, сказавши, що там точно хтось стане, і місце дійсно було ідеальне, там перед ним прямо знак  “Стоп”. Але поряд зі мною НІХТО не ставав. Взагалі. Півтори години. Навколо скрізь стирчали роги ліхтарів, але жодного ліхтарика навколо, крім заправочних. Я пройшовся до заправки. Техперерва. Повернувся назад. Якби не було б так холодно, я б там заснув, напевно. І тут зупинився дядько на такій десятитонці, він віз мене до Павлограду. Звідки був сам. Ми обмінялися думками про стоп, він сказав, що не розуміє таке: “ЧОМУ НА ДОНБАСІ ВСІ БОЯТЬСЯ КОГОСЬ БРАТИ?” :))) Ну і думки з цього приводу…

Ми договорили за хвилини 3-4 до логічної крапки, я ще навіть не почав клювати носом, як він сказав: “Ляж поспи, нам півтори години їхати”, і одною рукою він почав допомагати краще покласти рюкзак і влягтися. Я ліг і зразу ж вирубився, він розбудив мене на виході, я забувши де я і шо я є, бо снилося мені шось дуже дивне, ліс, висока трава і дикі тварини, точно, я ж забув написати, як ми на заправці, де срала Оксана Білозір у відро, дивились Енімал Пленет.  Леви, гепарди, змії, гієни.. до чого ж тут густий-густий ліс? Я майже вивалився з машини, майже не попрощався, як останнє чмо, чи подякував чи попрощався – щось одне встиг. :-)

І за це я стояв у Павлограді години три. Ніхто не зупинявся знову, і знову стала приблизно така сама десятитоночка. В нього був такий самий дикий срач і під ногами, і на сидінні. Я виймав постійно з дупи то гаєчки то бумажечки, і топтав ногами його одяг, сумку вперемішку з гаєчками, бумажечками… І такий самий водій. Він казав майже слово в слово те саме і закінчилось все тим…
що він сказав: “ЛЯГАЙ ПОСПИ, НАМ ЩЕ ГОДИНУ ЇХАТИ”

Мені здавалось, що це я вже сплю, нє, ну так же не може бути.. Ну хіба таке буває? Ми доїхали до Красноармійська, там він звернув, я вийшов і пішов. Йшов я вздовж мосту, де досить вузький проїзд, я йшов навіть не з того боку, де слід було б стопити, пішохідний прохід там біля зустрічної смуги, і раптом десятитоночка ззаду починає сигналити і водій махає. Я біжу до нього сідаю (виявляється він бачив як я стопив ще в Дніпропетровську, але потому ліг спати).

І знову ВСЕ ТЕ САМЕ. Ну, тут вже мене не пракінєш, я помітив деталі, відмінності першого з третім, і другого з третім –  так просто вже мене не візьмеш! :-) І шо тут скажеш.. Він довіз мене до Донецька. Я вже не ліг спати цього разу. Ці десятитоночки – це надєжда Данбаса палюбому. Я вже здогадуюсь, на чому я виїду з Донецька до Києва. Завтра це буде білий лімузін івєко чи газєль, “пиришкі пупиришкі”, і яке-небудь м’ясо в кузові, чи на крайняк – вата. :-)

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ