krasnarm

Донецьк-Київ автостопом

В Донецьку трапилась вельми цікава історія. Організатори конференції поселили мене в якогось чувака, вибач чувак, якщо ти це прочитаєш, звісно :) . Перше його питання стосувалось моєї мови, і друге, здається, теж. Тому навіть забиваючи на різні стереотипи, розмова ну ніяк не клеїлась. І я подумав, що непогано було б познайомитись на конференції з гарною донеччанкою. Речі я лишив все ж там, і пішов на конферецію. Там під час доповідей інших візуалізував свою презентацію, і врешті виступив з нею, це відбулося якось дивно: голос мій дрижав жоско, я ж не спав хрін зна скільки нормально, напевно від перевтоми нервувати не доводилось, якось все на диво було фіолетово.

Тоді я зустрів Іру і гостинно запросився до них з Денисом у гості. :) Іра займається Мокшою в Донецьку, тому не дивно, що ми здибались, дивно лиш, що саме на цій конференції. Ввечері ми пішли за речима до стрьомного пацанчіка, хоча тоді він мені ще й не здавався таким стрьомним. Під під’їздом я почав його набирати, і виявив, що світло в квартирі горить, але трубу він не бере, ха-ха. Під дверима виявився якийсь хлопець, його в машині поруч чекала сім’я, і виявилось, він в ту саму квартиру прямує і так само чекає під під’їздом, бо дехто стрьомний, здається, заснув і не чує телефону.

Окей, ми постукали у вікно, і бабуля з першого поверху нам відкрила під’їзд. Тоді ми довго стукали в двері, почали виходити сусіди, гуркіт ми зчинили хароший. Били в двері й металевими предметами, й руками, й ногами, але ніхто не прокидався. Ми вийшли з під’їзду і хлопець, який допомагав нам ламати двері, пообіцяв що сьогодні вночі ще нагряне сюди і спробує й мої речі забрати. Він від’їхав на машині, ми пішли пішки, і вже за 2хв стрьомний пацан мене набрав. І сказав, що він щойно прокинувся, я попросив його відкрити мені двері, він спустився і в дверях накинувся на Іру: “Ти кто? аткуда?”. І те, що я сказав, що Іра зі мною його не влаштувало.

В нього дуже дивно світились очі і поводився він зовсім не дружелюбно. Видно, що він був на жоскому стрьомі. Я швиденько забрав речі, і він передав мною хлопцеві, з яким ми намагались втрапити в цю хату, паспорт і ключ, сказавши: “Шо єму тут дєлать”. О прекрасно, а от і він, я віддаю йому паспорт і ключ, але стрьомний тіпуля вже змився і закрився в квартирі. Виходить, що нам він не відкривав саме тому, що тут був хтось, від кого він никається.

Ой, ну вопщім, ми добре посиділи в Іри й Дениса. :) Прийшли ще друзі й друзі друзів). Я правда пішов спать дуже рано, втома була вже така жоска. Вранці вони провели мене на зупинку маршрутки, помахали ручков, і я доїхав до шахти якоїсь, звідти пішов на красноармійське шосе, яке мало б йти до міста Красноармійськ. Поки йшов до нього – ніхто не стопився, як тільки вийшов – підкріпився чуть горішками, і застопив даїшника. Той спершу прикинувся наче робить мені велику послугу, зупиняючись і підвозячи. Насправді йому було дико цікаво те, що я розповідав. Коли він мене висаджував, то звертався вже так: “Багдашка, гдє тєбє удобнєє виіті?”.  Правда висадив він лише на початку цього Краснопєрєкрасноармєйська, і я чомусь з годину чи півтори стопив там. На в’їзді в місто. Страшно тупо.

Тоді я пішки і трішки на автобусі, який, до речі, ходить раз на годину, бо один на маршруті, дістався до кінця міста. Ну майже, до кінця, там мене минулого разу висадив дядя на десятитонці і взяв інший такий самий. Цього разу там ніхто не стопився, тож я пішов вперед. По дорозі дуже багато гавкаючих собак і кидаючихся майже от вже, і одна кампанія на донбассському СТО – вбухана, прідлагає прісоєдініцца, але я тричі чемно відмовляюсь, і йду далі, вступив у багнюку, відтираю від кедів, йду ще трішки, і зупиняється джип “Лєксус”. Директор якогось металургійного підприємства, яке фінансують китайці. Їде на зустріч з цими самими китайцями, до речі, про які він мені розповідав, навряд вмістяться в три таких пости.

Він виявився розумним, а я поглядав на пухнастий кремовий коврик в себе під ногами на якому було написано “Лєксус”, але поверх того хтось лишив два чорні сліди дуже чіткі, дєдько розповів мені, що таке “бізнєс по-кієвскі”, я і вам розкажу. Це значить, коли купує хтось землю мєсний, робить документи, і продає втричі дорожче, або просто заносить в міськадміністрацію, а тоді продає землю теж втричі дорожче.

Він провіз мене навіть трішки далі, за Новомосковськ і там на кільцевій, на 6-му кілометрі, звернув до міста. отам, на тому шостому кілометрі я провів ще пару годин. Ніхто не ставав, ця дорога вела на Харків, але там був з’їзд через 100 км в бік Полтави. І ця дорога навіть краща, принаймні так сказав мені дядя на “Лексусі” зупинився з іншого боку хтось, підійшов, спитав, як проїхати в якийсь нас.пункт. Я дістав карту і пояснив йому (Рома, твій атлас виручає вдруге!). Далі я дуже довго йшов, по дорозі була лише одна заправка та й то не в той бік. Собака брехала несамовито, у них особливий менталітет, у цих королєв бєнзоколонок. Коли підходиш до заправки пішки – вона на тебе лає, коли виходиш на заправці безпосередньо з машини – лиже руки, тобто не лише деякі дівчата себе так поводять :)

Я проходив повз сміттєзвалище і намагався зробити фото – сміття майже не було видно, там засідав якийсь таємний орден птахів. Вони закрили своїми невеличкими тушками усе сміття, напевно, аби інопланетні істоти, які дивились в цей час в тєлєскопа, розглядаючи Дніпропетровську область, не помітили цієї гори бруду, не злякались, і прилетіли нарешті нас усіх врятувати, птахи вони такі, чутливі істоти.

Я пройшов міст, і йшов далі й далі, ніхто не зупинявся, та й машин особливо не було, але хто на одній єдиній смузі й зупиниться? Я почав на 6-му кілометрі, а вже був 20-ий сонце вже сідало, мені чомусь хотілося в Київ, і навіть відомо, чому. Ти писала “приїжджай скоріше”. І тому час ішов дуже повільно, я йшов і зупинявся перепочити, без води було складно, і час зупинявся разом зі мною, ми стояли так, а тоді знову йшли, і кроки пришвидшували плин, як секундні стрілки – раз, два, три… Тут раптом зупинилась ауді а6. Нічого собі.

Всередині сиділи хлопець з дівчиною, які зразу ж звернулись англійською, німці, працюють в Україні, він, точніше, працює, вона приїхала до нього на канікули, збираються в Грузію. Він працює вже 3 роки і на Заході українці йому подобаються більше, аніж на Сході. Хм. Він їхав по майже автобану 180, і я це виявив випадково, глянувши на спідометр, я був впевнений, що ми рухаємось десь 100, і ми швидко проїхали поворот на Красноград, тобто на Полтаву. Там просто не було машин ВЗАГАЛІ, по цьому новому майже автобану машин майже нема.

Ми доїхали до траси Харків-Київ, там я зійшов і почав йти, була вже ніч, я натягнув світловідбивну жилетку на рюкзак, нічого не було видно під ногами, я постійно натрапляв на якісь ями і падав, коли ззаду не було машин – йшов по краєчку дороги, але тоді не можна було слухати музику, треба було слухати, чи нічого ззаду не наближається. Нарешті заправка, тут я можу купити водички і хліба :) Знову собака – королева бензоколонки, лащиться до якогось воділи, мене ще не помітила. О, помітила)) як я до них звик в Україні :) На заправці немає хліба і води негазованої, ну нічо, врятував сік, печиво висівкове, і сирок плавлений. Перейшов дорогу, стоплю і їм, королева показує зуби і голос.

Йду далі, йду і йду, раптом зупиняється фіра, біжу до неї: “До Полтави?”-  питаю. “До полтави!” – кажуть хлопці, вони сидять в Мазі на підлозі, і кажуть: “Сорі чувак, реально немає місць” – і я бачу, що дійсно немає місць, і як таке взагалі можливо, вони сидять на підлозі, точніше на фанері якійсь без сідушок? Хоча б стільці поставили, і навіщо вони зупинялись? Щоб вибачитись, що не можуть взяти? Чи щоб перевірити, чи я часом не Вомбат і не можу скластися й стати маленьким і компактним? Вони поїхали, я йшов, пройшов ДАІшників у кущах, йшов по мосту, і отут треба було йому зупинитись?

Фіра, пацанчик, чорт, я вже не пам’ятаю про що ми розмовляли, зовсім не пам’ятаю, хто він, він сказав, що всього 50 км проїде і ляже спати, ми говорили говорили, а тоді він сказав: “Ти, напевно, змучений? ляж, поспи!” – і я не відмовився, в мене просто закривались очі. Я прокинувся на об’їздній Полтави, він сказав, що доїхав сюди, аби я нормально додому дістався, перша чи друга ночі, він не схибив, я йшов далі зовсім недовго.

Я обігнав китайську десятитонку, в якій двоє саме вечеряли, чи снідали, не знаю. Пройшов ще сто-двісті метрів, і вони мене підібрали, їхали на якусь еко-виставку, ми поговорили про ліси і про шешори :) . Водій розповідав, що в нього хароший начальник десь під Харковом, так шо начальник, якщо прочитаєш, знай, в тебе хароший водій. Цей китайський агрегат не їде швидше 60, але, здається, на спідометрі максимум було 50, тому ми їхали капєєєц як довго, в Пирятині стали спати, здається, я сів ззаду, туди китайська пічка не діставала, було халаднаватєнька, але я заснув, і прокинулись ми вже коли на вулиці трохи посвітлішало. Ми їхали знов дууже повільно і в’їхали в Київ через Бровари на Лівобережці. Я вийшов, о, Київ. “Я вернувся домів”, але в голові вже прокручувалась подорож з “ДаґаДаною”…

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ