Fullscreen-capture-3092015-64147-PM.bmp3-567x450

Перший тур DVA по Україні

Ця довга історія сталася 5 років тому. Тоді у мене починався абсолютно новий період життя, коли хотілося змінити шило на мило. Тобто піти з медіа і займатися просвітницько-організаційною діяльністю. Тур цих прекрасних чехів з карколомною назвою Два – це був перший і найбільш яскравий досвід, як будь-який початок, будь-що, що з тобою вперше трапляється. Це вже пізніше вони грали уСлов’янську і зробили це місто гіперпопулярним у чеських медіа ще до війни. Це вони потім грали на Євромайдані. Це на їх концерт у Дніпропетровську на мій день народження не потрапила третина відвідувачів – не вистачило місць. Це вони виграли найпрестижнішу премію у галузі комп’ютерних ігор за саундрек до гри Botanicula і от зараз в них уже третій великий тур по США.

А почалося усе п’ять років тому (як вчора) з того, що ми з другом обмінювалися постійно посиланнями на різну цікаву музику. Він кинув мені посилання на ютуб-відео з їх першою піснею. Вони були ще зовсім невідомими широкій публіці, особливо за межами Чехії і планували свій перший міжнародний тур, в якому вже були дати в Румунії і Польщі. Я помітив, що є цілий тиждень між цими датами і написав їм. Пройшло ще кілька днів і ми практично про все домовились. Пройшло ще кілька тижнів і я доїхав автостопом з Києва до Праги на їх концерт.

На вході в клуб мене спитали “ти хто?” Я гордо сказав, що я їх менеджер в Україні. Я був з величезним наплечником і багатою автостопною історією за плечима. Порада: це не найкращий спосіб познайомитись з людьми, яким ви пропонуєте якісь бізнес-взаємини. На мене скосо подивились охоронці, але впустили. Потім на мене скосо подивився їх менеджер. Пізніше мені музиканти розповідали, що він засумнівався в моїй серйозності:
– Ви впевнені, що цей чувак, що приїхав сюди автостопом, може вам що-небудь організувати в країні, про яку ми нічого не знаємо?
Але вони переконали його, що це нормально. Слава Богу, що вони не знали, як тоді автостопом я доїхав до Парижу, Брюсселю і Амстердаму і як потім мало не запізнився на літак з Ганновера в Уфу, як потім з Уфи їхав стопом через весь Урал, паралельно домовляючись із організаторами ЇХ концертів по всій Україні, як несподівано восени в Сибіру фіганула зима, я вдягнув усе, що було в рюкзаку і вже думав, що всьо – буду з останніх сил копати на порожній трасі собі якусь яму і ляжу в неї як Григорій Савич і як тут несподівано прийшло спасіння, як я три доби не зімкнув повіки і дві доби нічого не їв. Добре, словом, що вони тоді думали, що я просто до Праги приїхав на їх концерт.

Я повернувся в Україну десь за тиждень до туру. Перший концерт мав бути у Вінниці. Я їх вже чекав там. Вони їхали з Румунії. На кордоні з Україною були проблеми з українського боку. Я вислав їм купу запрошень, навіть з Мінкульту хтось мені зробив запрошення. Добре, що Господь милосердний зробив Мінкульт – є звідки брати папірчики з печатками, якими, правда, лякати хіба що прикордонників. Але це був саме той випадок, коли папірчик не спрацював.

Їх вигнали з машини. Це вже був грудень, дуже зимно, вони стояли кілька годин на митниці, поки доглядали їх авто. Ян писав мені смски на кшталт: “погугли, де на сітроені VIN-код”. Вони вже проїхали через стільки кордонів, але цей довбаний код запитали їх саме в Україні. Я сидів у Вінниці і чекав на них, коли Ян написав: “напевно це все, нас не пускають”. Це був, насправді, момент, коли їх пустили. Одна якась тупа наволоч на митниці могла зруйнувати тур цілої музичної групи, уявляєте? Потім вони були в Україні ще п’ять разів, грали на Євромайдані. А якась наволоч на митниці тоді могла просто тупо їх не пустити і все, нічого б більше не було. Таких випадків у мене настільки багато, коли врятувало просто везіння. Коли ми робили фестиваль у 2009-му – мене двічі пакували в бобік і рятувало тільки везіння. Рятувало не мене, фестиваль. Робити щось в Україні – це завжди як ходити по лезу ножа.

Вони приїхали втрьох: Ян і Бара – музиканти і Мірвіс – саунд-інженер. Ян потім розказував, як на кордоні намагалися “розібрати” їх машину.
– Вони відкрили багажник і вдвох намагались вирвати газовий балон, – казав він. – Я такого ще не бачив. Я побіг до них і кажу: не чіпайте! Він вибухне! Це метан. Під балоном був цей код. А прикинь, якби вони тоді його вирвали?

Нарешті у Вінниці. Вдома у Сашка Бо-Гі

Нарешті у Вінниці. Вдома у Сашка та Агіци Бо-Гі


Потім був концерт у Вінниці. Я в кожному місті намагався їм влаштувати максимальну культурну програму. Ми поїхали у Вінницьку область до Сашка на фабрику Мокша, де, власне, і зробили це фото. У Вінниці був один з найкращих і наймасовіших концертів. Організатори настільки прониклись, що згодом зробили і вислали нам ДВД з повним записом того концерту. На тому ДВД було зроблене усе – від дизайнерської обкладинки, трек-лісту, до меню. Нас з чуваками це розчулило страшенно.

Взагалі в кожному місті було дуже холодно, мінус 15 – було за радість. Здебільшого було холодніше. Кожного дня був концерт, кожного дня, як по графіку, нас зупиняло ДАЇ, але я завжди від них легко “відгавкувався”. Це, напевно, можна назвати тільки так. У Львові на розігріві у чехів грав тепер відомий львівський гурт Один в каное. В Тернополі на концерт прийшло чоловік 15 і це був найбільш провальний концерт за усі роки моєї культурноменеджерської діяльності. В Хмельницькому нас вразила атмосфера і самовіддача організаторів. В Києві – навпаки, пофігізм. Ми багато їздили по Києву – я показував їм Майдан, Банкову, ми гуляли по Маріїнці, їздили на Берковці в П’ятихатки і грілися у кафе, жили в мене у Клавдієво, я тоді кілька місяців жив у Клавдієво. Був у всьому турі один єдиний вільний день і він припав саме на Київ.

На концерті DVA у Львові

На концерті DVA у Львові

Я багато відповідав на їх питання, на кшталт “Чому такі хороші люди вибрали президента-зека?” чи “Чому в Україні всі так небережно ставляться до цифр?” Йшлося про час, гроші, умови і райдери. У жодному місті умови, які прийняли самі організатори, не були виконані на 100%. Потім вже я на власному досвіді дізнаюся, що в Чехії організатори в 99% випадків виконують все на усі сто. Все відбувається чесно і вчасно. Не у вертикалі держава-люди, а у вертикалі люди-люди.

Досить пізно ввечері ми висувалися у бік Польщі. З Клавдієво напряму відкривається шлях по Варшавській трасі до Польщі. Але я знав, що ця траса була закритою, а тепер усі вказівники зникли. Я спробував в інтернеті знайти адекватну інформацію про Варшавку, але про перекриття нічого не знайшов. Це було моєю величезною помилкою, не запитати в когось, хто може знати. Було написано, що “мають відкрити влітку 2010-го”. “Хм,” – подумав я. – “Вже ж зима, майже 2011-го, значить точно відкрита!” Я тоді ще був занадто малим і глупим і зовсім не розумів, що таке Україна і своє, унікальне, розтяжне поняття часу, особливо у питаннях побудови автомобільних шляхів.

На концерті DVA у Львові я продавав диски і платівки.

На концерті DVA у Львові я продавав диски і платівки.

Прямо за Коростенем траса несподівано закінчилася перекритим шлагбаумом. Ми переглянулися і зазирнули в мапу. Так, тоді ще не користувалися смартфонами і джіпіесу, занадто модного для нас пристрою, в нас не було. Точніше якийсь був, але по Україні він нічого не показував. Ми спробували поїхати по мапі вниз до Житомира, щоб виїхати на Чопську трасу, Ян був за кермом, мене розморило і я безвідповідально вирубився. Прокинувся, коли ми якимось чином повернулися назад. Годину їздили і повернулися назад до того ж самого шлагбауму. Мені було дуже ніяково, що я відрубився і не вивів їх до правильної дороги.

Ми під’їхали до шлагбауму, який уже бачили. З-за шлагбауму в цей час виїжджала якась напіврозбита іномарка, з неї вискочив дивний хлопець, у нього не було половини зубів, він підбіг до нас і почав впарювати якийсь старий розбитий фотоапарат, який він, очевидно, незадовго до того, вкрав. Чехи були в шоці. Це виглядало як кадр з фільму Кустуріци, Ян тільки й встиг заблокувати двері. Машина виїхала з-за шлагбауму.
– Значить там є дорога. – подумали усі ми разом і я спитав у ДАЇшників, що там далі за дорога.
– Там все добре, кілька кілометрів дорога з свіжим асфальтом, ми тут фури не пускаємо, тому перекрили, але ви можете їхати – ваша машина її не розіб’є.

Я потім ще багато разів згадував того ДАЇшника і шкодую, що не записав його імені. Шкодую, що не зробив фото, не записав тієї розмови на відео. Усі розмови з ДАЇшниками записував, а тієї не записав. Я б йому обов’язково коли-небудь влаштував би таку ж довгу дорогу в пекло безробітності.

Тут слід кілька слів написати про Варшавку. Її задумував і будував Микита Сергійович Хрущов як перший радянський автобан. І йде Варшавка з Москви до Варшави через Київ. “Чого через Київ, Микито Сергійовичу?” – питали в Хрущова однопартійці, не міг сказати Нікітушка нічого. Соромно йому було признатися, що дорогу він провів так, аби його малая родіна Україна, отримала трасу міжнародного значення, соромно було зізнатися і в тому, що і село Каліновка Курської області, де тоді ще говорили українською, де він, власне, і народився й вирішив удосужить такої честі. Через нього пролягала нова супер-траса М3. Тільки от проблемка була – траса задумувалась як перший совєцький автобан, тому йшла вона в обхід усіх міст (крім Києва і Калинівки, звісно), але поки проект дійшов до реалізації – гроші потроху розкрали і замість автобану вийшла звичайна двосмугова дорога. Втім, Україна, за цю дорогу Микиті Сергійовичу може пам’ятник ставити. Якби не його козацька кров…

У Тиврові на фабриці Мокші

У Тиврові на фабриці Мокші

Для чого я вам усе це пояснюю? Щоб навіть ті, хто ніколи Варшавкою не їздив, зрозуміли, що автобан пролягає полями-ярами, а не через міста. І от після Коростеня на цій трасі ви в’їжджаєте у ніщо. 160 кілометрів між Коростенем і Сарнами – суцільне нічого, nowhere. Жодних зворотів або жодних знаків. Кілометрів 40 дорога була. А потім вона закінчилась і почалося поле, серед якого часом були насипані гори щебеню. Просто поле і ці кургани щебню, які працювали як дороговкази – показували, що ми досі їдемо по уявній дорозі, а не звернули кудись убік. Гори щебню нагадували й про те, що тут колись була і, ймовірно, ще буде дорога. До речі, відкрили її рівно за рік після того, як ми про ній проїхали. У грудні 2011. Але добрі ДАЇшники сказали нам, що вона є ще у 2010. Цей мєнт, напевно, був близьким другом Марті Макфлая і той просто дав йому покататись.

Ми їхали так години чотири по полю. Страшенно втомилися. В машині панувала мертва тиша. Вони на мене злилися, напевно, взагалі за те, що я покликав їх в Україну. Нас усіх мучила втома, але ніхто більше не спав. Це був момент злості і відчуття, що назад вже їхати по полю немає сенсу, а вперед – невідомо ще скільки. І от у цей момент найбільшої напруги сталося справжнє Жубровицьке чудо. Чому Жубровицьке? Я пізніше вирахував, що ми були у 10 кілометрах від того населеного пункту, це було єдине, що було взагалі біля нас, село Жубровичі. В 10 кілометрах від траси. І все. Слід сказати, що за 4 години по полю нам на зустріч не проїхала жодна машина. Жодна. Отже – ДАЇшники “пожартували” тільки з нами, або жартівники сидять тільки по один бік шлагбауму. І от тут, в момент усвідомлення, що на сто кілометрів дороги ми тут одні, посеред цього поля з горами щебню, раптом перед нами міраж! Людина. Не одна – з псом на поводку. Біля неї лежить міліцейська шиповка. Людина досить гладка, в фуражці, вуха відкриті. Вона стоїть між двома великими горами щебню.

Ми в якийсь момент зраділи, бо подумали, що це все – баста, фініта, кінець цієї адової дороги і це той самий шлагбаум з іншого боку. Ми вимкнули дальні фари, якими сліпили йому в очі, він підійшов і нахилився над моїм прочиненим вікном і дунув у нього товстим шаром міцного Жубровицького перегару:
– Хочеш проїхать? Дай на сігарєти! – крикнув мужик так голосно, що, здається, в багажнику пішло відголосся з газового балону, який так і не довикручували на румуно-українському кордоні.

Я дав йому 5 гривень і закрив вікно. Ми переглянулись. Мужик відсунув шиповку і пропустив нас. Далі дороги знову не було. Ще кілька годин ми їхали зі швидкістю 10-20 кілометрів на годину.
– Це точно нам щойно не привиділось? – Спитав Ян. Я бачив переляк і охуїння в їх шести чеських очах, інакше не скажеш, для мене, українця, це сприймалося значно простіше, буденніше, легше. Втім, навіть я не міг зрозуміти, що цей мужик робить тут опівночі, посеред траси, де нікого немає, невже він чекав саме на нас, але за нами він знову поклав свою розтяжку-шиповку між цими двома горами щебню. А якщо він і в зговорі з мєнтами, які нас пропустили, то скільки з 5 (п’яти!) гривень, вони отримають у відсотках?

Далі був кордон і ми подивились на моєму лептопі два повнометражних фільми, стоячи у черзі першими перед шлагбаумом. У нас було запрошення і від польського міністерства культури і ми поперед усієї черги, але, все ж, це ніяк не вплинуло на час.
– Чому уся Україна – це суцільні шлагбауми? – питав мене Ян. Я теж про це часто думав.
Потім я набрався сил підійти до прикордонника і спитати, чому ми 4 години намертво стоїмо тут, перед кордоном?
– Начальство приїхало, – сказав він. – Краще їдьте вниз, на той перехід, що за Володимиром-Волинським. Так буде швидше.

Мені найважче було пояснити чехам, як найбільший україно-польський прикордонний пункт може зупинитися в роботі тільки через те, що “приїхало начальство”, але ми поїхали. Вистояли другу чергу, на кордоні мене вже пресували польські митники. Перевіряли гроші, запрошення, влаштували допит і інтерв’ю. Прийшов Ян – мене “витягати” в кабінку до прикордонника і пояснювати їм, що вони діють незаконно. Ми в’їхали в Польщу.

– Вітаю тебе за межами шлагбаумів. – Сказав Ян. Треба тебе витягати звідти. Ми придумаємо план. Ти знаєш, після того, як ми з’їздили в Україну – я став фанатом Шенгенської зони. Як же це чудово, що є країни без кордонів, внутрішніх і навіть зовнішніх.

Мушу сказати, що Україна справила на Яна і Бару неабияке враження. Але найбільше люди і розрив інтелектуальності середовища з побутовими умовами життя. Колосальний розрив. Про це буде більше в наступних історіях про наші спільні подорожі. Саме тому вони приїжджали в Україну ще і ще. Ось, до речі, історія про Слов’янськ, що називається “Слов’янський курорт”.

Ми тоді таки доїхали і встигли на концерт у Познань, хоча й вийшло, що з Клавдієво якісь 900 кілометрів ми їхали цілих 26 годин. Нон-стоп. А я без їх плану “врятувати мене з України” таки виїхав з України вже наступного року у ту ж таки Познань. Якийсь час хотілося дистанціюватися і злитися з польською артистичною меншістю, в мене все краще виходило говорити, іноді люди не помічали мого акценту польською, я завів окремий фейсбук-акаунт, де писав виключно польською, написав кілька статей у їх локальні медіа, але продовжував робити просвітницькі тури в Україну різних непопулярних колективів. Нарощував базу контактів, співпрацював з іноземними міністерствами, які не лише папірці для кордону видають, а й дають цілком конвертовані у будь-яку валюту папірці для промоції своєї культури закордоном, тобто на проекти в Україні.

Але у якийсь момент і ця постійна близькість з Україною і українським середовищем стала занадто сильною. Все менше проглядалася крізь грантову діяльність – просвітницька. Але про це якось окремо. Тоді я почав все більше орієнтуватись на Східній Європі, що починається зі Збруча, а потім і взагалі поїхав до Південно-Східної Азії.

У цій всій історії еміграції, яка для мене так і не відбулася як доконаний факт, я дуже довго думав, хто винен, крім мене звісно і мого непатріотичного виховання. Курва, радіо, телебачення преса, чи, курва, влада, суцільні, курва бандити? Ні, я завжди знав, що винні люди. Кожного другого організатора концерту хотілося зв’язати і вивезти у сусідню Польщу на примусове навчання, не організаторських навичок, а банальних, людьських, кожного прикордонника хотілося розстріляти, кожного ДАЇшника – повісити. Агресія в крові наростала, я почав сам водити тури на своєму бусику, деякі ДАЇшники мене боялися і не зупиняли, бо знали, що на них чекає.

Я робив ці заходи, аби розворушити трішки культурний простір, у якому я довго працював здебільшого журналістом. За якусь одну весну ми в Україні зробили 100 подій. Наші події доїжджали до Слов’янська, Нікополя, Жовтих Вод, Стрия, Прилук і інших районних центрів, звідки іноді досі приходять листи вдячності. Там українська держава не спромоглася організувати нічого, крім каруселей на виборах, за усі ці роки, тільки от штука в тому, що не спромоглася не держава, а люди. В управліннях культури, в меріях цих міст працюють такі самі люди. Як я, як ви. Я працюю завжди з максимальною віддачею, на результат, наповну. Я не можу інакше. А вони можуть і добре вміють імітувати діяльність. Красти, красти і далі імітувати, імітувати. Я стільки надивився таких персонажів по всій країні, що в якийсь момент подумав, що це все – я, мікрочєловєк з своїми уставами життя, що ніколи не пристосується і не зможе змінити нічого тут, “тож спробуймо ще там”.

Зараз я все більше відчуваю, що все більше можу вдома. Кожного разу коли приїжджаю, відчуваю, що люди прокидаються.
– 4PM in Ukraine means 5PM! – завжди пояснював я своїм іноземним гостям час початку саунд-чеку.
А тепер люди починають вчасно приходити на зустрічі (хоч я і сам не еталон пунктуальності, ну, все ж, українець), виконувати якісь домовленості, вчасно відповідати на запити, дякувати, вибачатись і сумніватись. Критичного мислення зараз взагалі перід загострення. А тоді, в 2010-му, здавалося, що зек, азіровка і зона – вже назавжди. І шлагбауми по всій країні.

Щось міняється. Дуже повільно. В 2010-му ми ще воювали за радянські книгарні з продрозкладками, а тепер вони самі відкриваються на центральних вулицях, нові, сучасні. З’являються хороші культурні події, якісні книжки і документальне кіно. Вибачте за патетику. Знову хочеться бути трішки причетним до цього процесу. Як мінімум написати вам ще кілька хороших і цікавих текстів. Ви мотивуєте.

Позначки: , ,

ЕКСПЕДИЦІЇ