11218615_10152984592931783_5348547413735502108_n

Джурджулешти

В Одеської області є довжелезний кордон з державою Румунія, але тільки на мапі – по факту це чудовий приклад залізної стіни і самоізоляції нашої країни. Там немає жодного прикордонного переходу. Жодного порому чи мосту через Дунай. Один єдиний перехід існує, але і він через Молдову. Село Джурджулешти всього на 2 кілометри розділяє Румунію і Україну. Село, відоме лиш тим, що це єдиний вихід Молдови у Чорне море. Шматочок дороги, що подарувала держава Україна – Молдові дозволив неморській державі запустити навіть регулярне пасажирське і вантажне сполучення Джурджулешти-Стамбул.

В мене мав бути блискавичний прохід через це село. Проїзд. Я стояв о 4 ночі на виїзді з останнього румунського міста і намагався застопити машину. До кордону з Молдовою було 10 кілометрів, відповідно до України – 12.

Зупинилась жінка на машині з болгарськими номерами:

– Откуда? – спитала вона мене.
– С Украіни. – сказав їй я.
– Ааааа, свої, садісь!

Я сів. Ми трішки поговорили про протести в Кишиневі. У неї дуже смішна російська, багато слів з англійської, кілька румунських – таким міксом ми розмовляли.

– Я підкину тебе до українського кордону. Це кілометр від мого дому.
– Дякую вам страшенно! – сказав я.
– Та! – махнула рукою вона. – Мені шо важко?

До кордону ми домчались блискавично. Жінка вийшла давати наші паспорти прикордонникам і курити. Я дивився на її довгу чорну косу, що вже в районі талії закінчувалась блискучою дитячою рожевою резинкою. В неї були такі міцні мозолисті руки, робочий джинсовий комбєз. Минуло так хвилин десять і я відрубився.

– Ей, приїхали! – Можливо я проспав усього ще хвилин п’ять, але ми були вже на українському кордоні і вона вже встигла навіть запитати якогось мужика, видно свого сусіда, чи їде той в Україну.
– Да, він їде! – молдавською і румунською “Да” це те ж саме “Да” шо і в нас. Іноді їдеш так в транспорті, хтось бере слухавку і каже “Да”. Потім відповідає на питання “Да”, і ти думаєш – о, російською говорять. Але нє, ще кілька секунд – і всьо звучить як пєсня – красіво, но нічо ще не понятно.

Я швидко вискочив з машини, взяв якийсь талон і попрямував до іншої. Якось вяло подякував жінці, вона розвернулась і зникла у темряві. Я навіть не встиг запитати, як її звати.

Пройшло ще кілька секунд, я тільки встиг підійти до того чоловіка, як зрозумів, що телефон лишився в машині. Я зразу, на всякий випадок, попрощався з ним і всіма фото і записами, які там лишилися. Але вирішив спробувати все ж віднайти цю жінку.

На молдавсько-українському кордоні не знали, хто вона така, хоч вони з одного села.

– Просто вона в Україну не їздить, ми її не знаємо, – сказали вони. Тут молдовсько-румунський і молдовсько-українські кордони відрізняються в рази. По-перше – молдово-румунський кордон досить сучасний, там є навіть інтернет. Молдовсько-український – це хлів. Причому хлів як з молдовської, так і з української сторони. Це ілюстрація слів Отара Довженка про те, що всі наші сусіди розвернуті до нас дупою. Це так і є, це відчувається навіть у цьому 2-кілометровому селі. В Україну ніхто не їздить тут, в десятки разів менше трафік, ніж в Румунію, а штучно створена черга – в десятки разів довша. Десяток машин, що стоять годинами. Велкам ту Юкрейн.

Я повернувся на молдовсько-румунський кордон, на якому й заснув тоді. Там мені відмовились назвати ім’я моєї попутниці, навіть номер машини не дали і послали шукати по селу самотужки.

За три години заглядань в усі двори села, де живе 3 тисячі мешканців і біля тисячі хат – я втомився. Зустрічав неймовірний світанок і кілька разів тягнувся за телефоном, аби його сфотографувати, а тоді розумів – а, це ж я цей телефон шукаю. У цю ніч я не спав і за добу пройшов біля двох десятків кілометрів.

З ознак, доступних мені – я зрозумів, що знаю лише те, що всередині салону є дерево, машина невідомих марки і кольору (ніч була, коли ми зустрілись і попрощались), знаю лише, що це болгарські номери і жінка з довгою косою. За три години я зрозумів, що це або мерседес або бмв, але тут з тисячі хат у половини стоять або мерседес або бмв на болгарських номерах. Всередині нічого не видно, вранішня роса покрила усі машини. Я пішов шукати дільничного.

Ще за кілька хвилин я сидів в кабінеті голови сільради на розі вулиці Коцюбинського (дада!), куди мене пустила прибиральниця. На годиннику саме простукала дев’ята – усі почали виходити на робочі місця і кожному по черзі треба було розповідати свою історію. В цьому міжкордонному селі я сприймався як білий в Індонезії, як прибулець в зелених штанах з рюкзаком, але слід сказати, що мене ніхто тут не сприймав ворожо і всі намагалсиь допомогти. Працівники сільради, включно із головою, були раді скоротати собі кількадесят хвилин робочого часу і послухати мою історію про те, як я загубив телефон. Потім я сидів з ноутбуком за столом голови сільради і показував їм трішки фотографій з різних своїх подорожей.

З дільничним я говорив виключно по стаціонарному телефону, маленькому такому жовтому, я дзвонив йому, а він кілька разів передзвонював.

– На якій вона була машині?
– БМВ чи Мерседес. На болгарських номерах.
– Ти розумієш, що це різні машини?
– Ага
– Тобто дівчина вночі підбирає якогось чувака на вулиці і везе його безплатно?

Мені було важко йому це все пояснити, але поки я розважав працівників сільради, він годину сварився з прикордонниками, які не схотіли мені допомогти, а потім подзвонив і сказав піти на кордон. Я сходив, вони пробили мене по базі, знайшли жінку. Начальник прикордонної поліції Тудор пішов до неї додому, забрав телефон і приніс мені. Заставив написати розписку, що я не маю жодних претензій до них. Тудор завів мене у свій кабінет і закрив. Я подумав, шо краще самому спитати, скільки. Тудор чуть не образився.

– Це моя робота. Пиши розписку, поки я не розсердився через твої пропозиції.

Я, насправді, нічого не пропонував. Просто спитав, чи маю я якось віддячити. Років 15 тому ми з мамою їздили на автобусі в Болгарію, це була моя перша закордонна подорож, фактично. Тоді ми стояли 19 годин на румунському і 17 годин на молдавському кордоні. В них відключали світло. В Україні тоді все було значно краще, значно. Молдавани і румуни питали на кордоні “презент”, ми за весь туристичний автобус відкупались пляшкою мінералки або пачкою цигарок. Ржали з диких молдаван і румун цілим автобусом. Це було 15 років тому, 15 років і тепер все навпаки.

Я йшов ці 2 кілометри назад і зайшов на російську заправку Лукойл відлити. Це мій особистий протест, я заходжу на російські заправки по всій Європі лише відлити. На виході з заправки мені засигналив сріблястий бмв і загальмував біля мене. Звідти вийшла жінка, мені знайома жінка з довгою чоною косою.

– Ну што там случілось? Я думала ти уєхал. Я нє знала как дєлать!

Я її просто обняв. На задньому сидінні на мене дивилося двоє її маленьких дітей. Це був дуже дивний випадок перетину двох кілометрів Молдови, після якого я можу водити екскурсії по єдиному портовому поселенню в Молдові – селу Джурджулешти.

ПС: В Джурджулешти немає залізниці. Це фото по дорозі, в якомусь із останніх румунських сіл перед кордоном.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ