Bogdan Logvynenko

26.12.2005

admin — Sat, 21 Jan 2012 17:28:11 +0000

26 грудня 2005 року я почав вести блоґ на найпопулярнішій в той час платформі LiveJournal. Там пізніше за одним з рейтингів – мій блог був найпопулярнішим в україномовному сегменті, хоча я ніколи не вів його всерйоз. Усі записи блогу були абсолютно спонтанними і ніколи не публікувались за законами тоді ще не існуючого в Україні жанру “блог-пост”.

В цьому вже автономному блозі в архіві можна буде знайти найцікавіші, на мою думку, записи з блогу колишнього, кілька статей, інтерв’ю.

Олексій Альошкін

admin — Sat, 09 Jul 2011 08:19:49 +0000

Це ще одна фантастична людина,

і знову я можу сказати, що мені страшенно пощастило,
але спершу напишу, що мене сподвигнуло в такий важкий час (післязавтра в цей час ми вже будемо в дорозі!!!)
відкласти усе і написати цей пост в свою улблену рубріку лю , отже учора мені наснився сон
в цьому сні було таке – я побачив афішу концерту Тетянича, концерт? Тетянича??
що я зробив? я подзвонив Йому і кажу – приїжджайте, тут концерт Тетянича.
він ні слова мені не сказав окрім “добре” і ми зустрілися в Києві
і пішли на якусь дивну місцину, не концертний заклад, і не клуб і ващє.. просто руїна якась
і там був Тетянич… з яким мені, на жаль не пощастило познайомитися в житті
але завдяки іншому моєму другу, про якого я ніяк не напишу пост, я знаю про Тетянича вже досить багато
і от там значить Тетянич такий в рясі з целофану і фольги і п’ять дівчат співають якісь народні пісні,
концерт закінчується і Тетянич підходить до мене і каже – дякую, що привіз Його сюди.
я прокидаюся і ходжу цілий ранок з думкою – треба подзвонити сьогодні Йому і розповісти цей сон
але встаю о 6 ранку, йду в посольство, зрештою отримуємо візу, якась метушня, я лежу на лавці перед посольством і думаю,
так, зараз треба подзвонити, ось зараз треба подзвонити, але чомусь не роблю цього

і тут, за пів години після цього звонить Він!!!

одна людина бачила мою реакцію на той момент – це був капееееееееець)

і Він каже – я в Києві – давай зустрінемось!!!!!!

а я попередні два тижні думав, як же я неймовірно скучив, як же хочеться поїхати туди, але це станеться лише за два місяці (

коли ми повернемося в Україну і поїдемо, звісно, разом туди

і от ми з ним зустрічаємось, я подарував Йому красиву губну гармошку

а його свищики – по всій Україні роздаровані тим, хто підбирав мене автостопом і чемно себе вів

йому це, звісно, страшенно сподобалося

але він не давав мені сказати ні слова

він розповідав і розповідав ще більше, аніж завжди

і почав говорити про Тетянича

і тут я вже не витримав

і розповів йому свій сон.

це щось неймовірне, те, що відбувається протягом останніх кількох тижнів важко передати словами,

відчуття, які приходять в такі моменти не піддаються описам

фото: Паша Чу

я щасливий, що колись ще один мій любимий друг познайомив мене з ним!

щасливий, що ми з ним знайшли шось трохи одне в одному

і страшенно радію, коли чую його голос,

коли можу його слухати довго,

а потім довго мовчати і обдумувати,

він іноді дуже багато говорить і все на купу, думки міняються швидше, аніж це реально сприймати,

і не встигаєш подумати в проміжках між цими думками,

але потім воно приходить набагато пізніше, наздоганяє в потрібний момент

і згадуєш – дійсно – він же саме так і казав

саме так і є,

життя жорстоке,

а ми все одно щасливі

дякую Вам, Олексію,

радію, що сьогодні знову побачимось

є пару десятків світлих людей, про яких хочеться написати, але

післязавтра ми вирушаємо в путь на півтора місяці приблизно, тож,

слідкуйте за оновленнями)) але переважно про мандри

Дана Винницька

admin — Tue, 28 Jun 2011 08:33:09 +0000

в передостанньому номері “Країни” алєжка скріпка з обкладинки вєщає “дружити треба з тими, хто змінює тебе на краще”

І я можу точно сказать – серія постів про людей, яких я дуже люблю, з’явилася саме завдяки Їй!
Вона – вічна батарейка щастя буває таке, що щось її злить і непокоїть, але це ненадовго)
Вона буває серйозною і безкомпромісною))) але навіть в цей момент з неї випромінюється неймовірна кількість струменів позитивної енергії
ми познайомилися на київському концерті Шоколаду, який я робив, будучи тоді артдірєктором одного назі-закладу)
мені було соромно передавати їй побажання – уникати імені христа в їх щедрівках)
я їх зустрічав на вокзалі тоді і проводжав до самого потягу)
в той день я мав температуру під 38 і пам’ятаю, що деяким людям не сподобалось, що хтось чавкав під час концерту)))

але був аншлажище ще той.. прийшло на концерт вдвічі більше людей, аніж невеличка зала могла умістити

потім ми сиділи говорили.. я тоді нічого не знав ні про яку ДаґаДану)

а після знайомства довелося послухати

і хто б подумав, що за кілька тижнів я там вже не працюватиму, славахристу) і що ми разом поїдемо в тур вже за два місяці!!!

це вже друга половина туру, лишилося ще 4 концерти, в 4 дні)

в неї своє сприйняття світу, абсолютно відмінне від усіх, кого мені доводилось зустрічати

в неї закладено стільки любові, що вистачить, аби зупинити десь війну
в неї закладено стільки життєвої енергії, що не за горами не лише Фридерик, а й Греммі, може
за цей недовгий проміжок часу, який ми провели в міжконцертний час, я багато чого навчився у неї,

і впершу чергу – це любити в особливому значенні, такому, який відповідає її уявленню

і вибухати! так – бааааааааабааааааааах! мені здавалось, що я і раніше це вмів)

але зустрівши її зрозумів – шо вміння моє насправді ващє ніц не варте!

Це ми в Кіровограді танцюємо джаз-модерн!

на цій світлині зверніть увагу – хто тормаз))) у всіх інша нога чомусь піднята)))

в танцях я канкрєтний тормаз – два рухи мене треба місяць вчити, напевно)

наступного дня був Дніпропетровськ, ми пішли за покупками і це було незабутньо)

спершу ми близько години шукали сам супермаркет

а тоді вже після півночі зустріли мого знайомого, який до того ж був на концерті)

він довів нас до супермаркету, де ми накупили продуктів на весь гонорар)))

було два величезних кульки і наплечник,

я канєшна сказав – ха, да я все донесу,

Вона кілька разів пробувала забрати в мене якийсь з пакунків,

тоді її мучила совість, тоді вже мене мучила, що мучить її, і плюс нести ставало все важче

бо ми заблукали ))) і вийшли на набеееережну Дніпра, куди Вона і хотіла потрапити,

ще перед поїздкою до Дніпропетровська, розглядаючи світлини звідтам

але це було зовсім не в той бік міста)

ми відпочивали і фотографували Берег Ріки)

а тоді пішли шукати наш арт-центр “Квартира” а це на Мооокшооочці

це ж щастя, коли те, чим кілька років майже живеш – подобається тим, кого любиш
в моєму випадку в принципі, серед тих кого я люблю і нема таких, шоб не любили Мокшу, гиги

бо як же її не любити…

а ось це ще світлинка 2009 року, тоді Шоколад виступав у Купідоні, а я про це й не знав)

і наостанок – учора Вона з чоловіком вперше підібрали автостопщіка!!! )))

тоєсть мені теж палучілось шось змінити на краще, агаааааааа? ))

люблю тебе, Дануся

Володимир Маслов

admin — Fri, 24 Jun 2011 08:37:40 +0000

це надзвичайно Сильна Людина. дивно, що не з нього почався тег *лю :)
ми знайомі з мого 9-го класу, коли я прийшов у школу номер 272
буквально кілька разів того року ми перестрівались і мені він видавався якимось троха психічно хворим)
в 10 класі він став вчителем одразу історій (обох), правознавства і філософії.
мені дико подобалося те, як він викладає, страшенно зачіпало те, як говорить, малює різноманітні завдання,
організовує купу конкурсів, ставить на місце бешкетників і вміє похвалити правильно,
але на превеликий жаль, більшість із цих речей я по-справжньому усвідомив і по-справжньому зрозумів, як мені пощастило

мати такого вчителя, вчителя не лише історії, а просто Вчителя. я зрозумів це пізніше, вже після закінчення школи.

я багато про це думав і завдяки Цій Людині – намагаюсь цінувати більше ті речі і людей, які навколо Зараз, а не в підручниках чи на обкладинках журналів.

на його конкурсах наша команда з історії і права найчастіше перемагала, здається

в мене в бібліотеці щонайменше двадцяток книг, підписаних Його рукою

виходить я знаю Його вже цілих 9 років, але нещодавно я черговий раз комусь захоплююче розповідав про Нього,

і усвідомив, що це єдиний мій Друг, в якому я за ці 9 років жодного разу не засумнівався.

були різні ситуації у нас, і кілька непорозумінь, але навіть не можу пригадати з якого приводу)

але я завжди розумів його погляд на спірні речі.

єдиного не можу зрозуміти!!! нашо ж бороду було збривати!?!?!?!!)))))))))))))))))))))

пропоную тим, хто знав Його ще бородатим влаштувати безстрокове голодування, доки він не почне відрощувати її знову!))

мені страшенно приємно, аж якось навертаються сльози щастя, коли згадую, як вранці 22 жовтня,

відкриваю двері в трусєлях – а там – Він! без попередження перший того дня привітав з днем народження ))

і хоча цей день – для мене зовсім нічого не значить і більшість привітань я напрочь не памєтаю, та ж цей – відклався у памєті надоуго

хоча в той самий час, він приймає всіх (і мені теж пощастило)) такими, якими вони є))) мене – забудькуватим і зовсім не таким серйозним у ставленні до життя

мені соромно, що, здається, я лише раз чи два за весь цей час привітав його з тим самим днем народженням

мені соромно, що колись було таке – ми домовились їхати вибирати Йому велосипед! і я проспав трішки, здається) і дзвонив, а він не взяв телефон з собою, я поїхав до магазину, думав встигну, але там магазину вже не було) виявилось, що в тому місці, де я купував велосипед магазин зачинився і переїхав за кілька кварталів… уууу!

але ми навіть покатались кілька разів разом, коли в мене ще був залізний дружок пам’ятаю один з перших разів, як він боявся їхати, а я вперше тоді використовував лісапєд не як засіб пересування, а як засіб катання )) мені теж було страшно.. за нього

а ще в нього в ТЧК (тридцять четвертому кабінеті!) є підвіконня, на якому я страшенно люблю сидіти

я собі уявити не можу, аби гроші для нього мали якусь цінність,
крім того, що їх він обмінює часто на приємні подарунки своїм близьким
він вчить без будь яких слів, виключно своїми вчинками, що віддавати – набагато приємніше! :)
але – він віддає і віддається майже все, що має і нічого не просить взамін.

Він – неймовірний. Він буває смішним і вміє співати)) Буває мрійливим і наївним як маленька дитина,

буває зарозумілим і вдумливим, буває простим і дотепним але в будь-яких проявах
він щирий!! справжній вчитель
його важко взагалі порівнювати з іншими, це неможливо, в мене є теорія, що
він прилетів з космосу, а біографія його – суцільна вигадка!

Звісно, є категорія людей, а особливо серед школярів, які дуже користаються його добротою
і навіть використовують її, але що ж – це життя, іноді він це помічає, але буває усяке..
я й сам іноді відчуваю, що набридаю, аж ось подумав нещодавно – ми ж вже більш як пів року не бачились!
і пішов у гості виявилось, ми ніколи разом не пили кави )
з тої суботи я й пишу цей пост. вже майже тиждень ))

Люблю Вас страшенно, пане Володимире

Олена Шарговська

admin — Thu, 09 Jun 2011 08:35:23 +0000

корочє дєло такоє!
цю дівчинку звати Оленка:

і познайомились ми дивним чином ))
вибач, Оленко, я цілу годину витратив шоб найти за різними ключовими словами в гуглі)))
“так, блядь, цю ж “дитинку” хтось підтримує? дорослі дяді й тьоті з начебто мізками?! ото тільки до мене дійшло, що бойкот сумна — річ здорова й правильна. бо все вони якось “нєвінно” проколюються по якихось таких речах неприємних — то антисемітизм, тепер от культура з нього, сучонка, розпочалась…” (звідси)
як не дивно в той момент в жж було багато таких людей, які ніколи не зустрічауши мене особисто шось собі гналі)
і Оленка до них приєдналась))

мене конкретно цей комент дуже зачепив і я детально вивчив її жж, але взаємністю в ненависті не відповідав кажись )
і я не пам’ятаю точно, коли – ми зустрілись. це було на станції метро Лук’янівська, оце пам’ятаю добре, я був, здається на ровері,
і тоді вже, здається, саме переїхав жити на Виноградар
тоді виявилось згодом, що жиємо ми в сусідніх будинках.
Тоді в мене в голові взагалі була якась дірка (я маю на увазі, що ще більша, аніж завжди, свердловина!)
Ще й до всього я “дуже вчасно” звільнився з 1+1, за місяць йобнула криза, відкладені гривні поділились на два)

Олена витягувала мене, приносячи час від часу щось смачненьке, ми дивились разом багато кіно,

вперше ми подивились колись фільм, який став моїм улюбленим – називається він “Ідіоти” і зняв його Ларс фон Трієр

а після першого перегляду ми були в льогком замєшатєльствє, помню ))

Але, що примітно, я пам’ятаю навіть, що ми тоді їли і пили – так мене кіно зачепило ))

Оленка тоді зайнялась “Сумно?” і приділяла йому набагато більше уваги, аніж я.

Тоді ще й примушувала мене писати ЖВД і ще й редагувала його!

а ще а ще! колись зв’язала мені теплі-теплі шкарпетки!

я правда їх так заносив, що там вже більше дірок, аніж шкарпеток…

корочє кажучи – без Оленки жизнь була б совсєм нє та!

я її дуже люблю і страшенно поважаю.

вона навчила мене забивати на людей, які на мене ображаються )))

але іноді й сама забуває про те, що навчила і шось там собі втіхаря ображається!

а іноді я вааааащєєєєє її нєпанімаю!

а буває вона щось таке скажєт (ну, в віду того, що болєє образована чим я) – шо я ходжу тоді

і думаю – шо ж це, ск.б., значить??? ))

але іноді навіть асіняєт і бачити речі під її кутом – це увлєкатільно очінь!)

Це ми разом їздили взимку до Крут. А ще чомусь не можу знайти фото, де ми їздили на велосипедах по Криму! good time

А ще Оленка одна з перших дівчат, хто погодився на АртПолі взяти участь в голому показі)

А ще – перша в жизні моя стаття польською вийшла в співавторстві з Оленкою!

А ще – ми в один день (правда в різні роки чучуть) народилися з прекрасним Сином Оленки, який скоро мене пережене у віці точно! )))

На Антонич-фесті, на 5-річці “Сумно?”….

А ще завдяки Оленці “Сумно?” мало таку-собі резиденцію в Клавдієво

А завдяки лояльності її батьків – я здійснив свою мрію пожити самому в будинку в селі,

це було минулої зими, шкода, що недовго, але чудооово,

і впевнився в тому, що побудувати власний будинок – це одне з дуже амбітних, але найбажаніших завдань на недалеке майбутнє

Оленко!

Люблю тебе!

Пасіба за те шо віриш в мене (і за те, шо не віриш часом – окреме пасіба!!!))

Дякую шо не ображаєшся більше пачті, особливо на мою забудькуватість,

а мене ж досі мучить совість, що я тобі нічого не подарував на останній день народження!!!! аааа!!!))))

ну і окремі слова, якими Оленка мене любить називати:

чудовисько (нічо так), бідося (цього я просив не вживати, і так – самому себе жаль)))))))))

і я, канєшна, розраховую на те, що ти на цей пост не образишся )))))))) ну чи як хоч ))

Юля Бурковська

admin — Wed, 01 Jun 2011 09:02:10 +0000

Єдиний раз в жизні з глубокого дєцтва бєзпамятного я був на весіллі шось півтора десь роки тому
Юля схітріла і запросила своїх друзів на весілля не в якості гостей, а в якості робочих гг)
ну і я тут тяжко працюю канєшна, піт стікає з чола, це був показ мод на весіллі! ))
я пам’ятаю майже кожен епізод наш з Юлею спільний
вона – дуже яскрава і сильна.
Але з Юлею сірьозно не поговориш – вона знуджується, починає зєвать, і це значить, що її треба развлєкать)))
А колись ми вели спільно передачу, муки УТ-1:

а познайомився я з Юлею дивним чином, коли ми святкували другий день народження “сумно?”
вона взялась нєаткуда і пачімута вела його разом зі мною, розбавляючи моє занудство
і я так і не пойняв тоді, хто це був)) а після всього вислухав, що дєвка була брутальна і з суржиком
правда пізніше я від цих людей також вислухав про те,
що Мертвий Півень спаскудівся, бо почав па англійскі пєть (йшлось про Еврібаді факс ю)))

а вже після передачі ми й Антонич-фест разом вели:

а тоді Юля мені ізмєніла! і почала жить з якимсь мужиком.

я постійно приходжу до неї в гості і беру його на руки, такий легкий в неї мужик!)

а ще він знає якусь особливу мову, Юля каже, що розуміють її небагато людеу

вопщім спільну мову ми не дуже знаходимо, але іноді я корчу мармизу, а він – усміхається

а ще в нас є крутий відос. вийшов він випадково і це був початок Антонич-фест-мобу

я щасливий, що колись ми случайним чином познайомились

а в тезі *лю я писатиму про людей, яких дуже лю, насправді,

але в міру своєї стєснітєльності рідко кажу це особисто або й взагалі ніколи цього не робив з тієї ж самої причини

Паша і Віка

admin — Fri, 27 May 2011 09:04:50 +0000

ми дуже рідко бачимось, а я їх дуже люблю
Паша і Віка
щирі, смішні, справжні

rozkosz miłości

admin — Wed, 20 Apr 2011 08:52:35 +0000

Шановне паньсьтьво, дорога високорозвинена Республіка Польща! Доводжу до вашого відома, що у громадян третього світу виникають неабиякі проблеми з вашою системою електронного заповнення формулярів на шенген. Боюся, що з ментальністю моїх співвітчизників Вам, дорогі сусіди, ніхто про це міг і не повідомити, оскільки в нас, громадян третього світу, вже прийнято таке, що якщо ти мусиш кудись виїхати звідси, то вже маєш потерпіти всі приниження.

І от я другу годину заповнюючи цей ваш формуляр, виявляючи все новий і новий його глюк, наприклад, вказуючи, що в мене опікуна немає, система все одно просить вказати ім’я, прізвище і інші дані цього самого неіснуючого опікуна. І ось тепер, після того, як я вже достатньо поїбався з сайтом вашого високошановного Консуляту, тепер дат на завтра і післязавтра вже немає, комусь вдалось виїбати його значно швидше, тому візу я отримати не встигну. І я розкажу вам навіть, хто ці люди. Це приватні фірми біля вашого консуляту, які знають напам’ять всі недоробки вашої системи і беруть гроші з людей за заповнення цих формулярів. Непоганий спрощений режим, чи не так?

Дякую й за запрошення лише на 3 місяці, аби я не забував кожні 3 місяці, що я – громадянин країни третього світу. Дякую й за те, що візу ви відкриєте знову лише на 30 днів, аби не дай боже, я не інфікував кого-небудь там, своєю третьосвітністю, адже 30 днів на 3 місяці достатньо, аби запобігти цьому.

Дякую й за те, що на кордоні ви обов’язково влаштуєте мені допит черговий раз, навіть якщо цього разу я візьму всі копії запрошень, виписок із банку і коробочок з калом із собою.

Ви вчите нас боротьбі з корупцією, смієтесь з наших нікчемних депутатів і дратуєтесь через систему дозволів зразка монголотатарської комуни. Але ви є не меншими носіями цього бюрократичного зла, ви знаєте про схеми отримання віз через приватні конторки за хабарі, ви перекрили можливість возити звідси паливо українцям і посприяли контрабанді для своїх.

Наразі я не маю офіційного працевлаштування, що є вагомою підставою для відмови мені у видачі візи. Але навряд чи я буду ставати на коліна чи заносити папірці тим, хто ділить з вами долю.

Я знайду собі якусь прикордонну зону і буду звідти стріляти у вас мильними бульбашками з повітрям повним радіації моїх легень. Щодня підкладатиму VHS-відеокасети з якісною вітчизняною порнографією, знятою видатними польськими режисерами і звонитиму безперестанку, повідомляючи про те, що будівлю Консуляту заміновано. Я сидітиму під вікном приватного помешкання консула і вчитимуся грати на гітарі мурку.

І дипломатичним міссіонерам в Україні підвищать ставки і додадуть відсотки за важкі умови праці у країнах третього світу з підвищеною самооцінкою її третьосортних громадян.

Кількість людей, які записуватимуть порнографію на VHS, пускатимуть бульбашки і гратимуть мурку вже великими оркестрами зростатиме і умови ставатимуть все більш нестерпними, а утримування консулятів у цій третьосортній країні все більш витратним. Громадяни високосортних країн почнуть працювати лише на те, аби забезпечити роботу своїх консульських відділів, звісно ж, ніхто навіть не подумає їх закрити – це ж негуманно.

І тоді наші умови стануть майже зрівняються. Наші мильні бульбашки проб’ють Ваші високотехнологічні склянні мури. І вольєри з небезпечними дикими істотами в самому центрі Європи перестануть існувати.

Опубліковано польською у виданні КультураЕнтер

Донецьк-Київ автостопом

admin — Sun, 17 Apr 2011 08:39:20 +0000

в донецьку трапилась вельми цікава історія
організатори конференції поселили мене в якогось чувака,
вибач чувак, якщо ти це прочитаєш, звісно
перше його питання стосувалось моєї мови, і друге, здається, теж)
тому навіть забиваючи на різні стереотипи, розмова ну ніяк не клеїлась
і я подумав, що непогано було б познайомитись на конференції з гарною донеччанкою…
аййай, речі я лишив все ж там, і пішов на конферецію
там під час доповідей інших візуалізував свою презентацію
і врешті виступив з нею, це відбулося якось дивно,
голос мій дрижав жоско, я ж не спав хрін зна скільки нормально,
напевно, від перевтоми, нервувати не доводилось, якось все на диво було фіолетово)

тоді я зустрів Іру і гостинно запросився до них з Денисом у гості
Іра займається Мокшою в Донецьку, тому не дивно, що ми здибались,
дивно лиш, що саме на цій конференції
ввечері ми пішли за речима до стрьомного пацанчіка
хоча тоді він мені ще й не здавався таким стрьомним,
під під’їздом я почав його набирати і виявив, що світло в квартирі горить,
але трубу він не бере, ха-ха
під дверима виявився якийсь хлопець, його в машині поруч чекала сім’я
і виявилось, він в ту саму квартиру прямує і так само чекає під під’їздом,
бо дехто стрьомний, здається, заснув і не чує телефону
окей, ми постукали у вікно і бабуля з першого поверху нам відкрила під’їзд
тоді ми довго стукали в двері, почали виходити сусіди, гуркіт ми зчинили хаароооший
били в двері й металевими предметами, й руками, й ногами, але ніхто не прокидався
ми вийшли з під’їзду і хлопець, який допомагав нам ламати двері,
пообіцяв що сьогодні вночі ще нагряне сюди і спробує й мої речі забрати,
він від’їхав на машині, ми пішли пішки і вже за 2хв стрьомний пацан мене набрав
і сказав, що він щойно прокинувся, я попросив його відкрити мені двері,
він спустився і в дверях накинувся на Іру – “ти кто? аткуда?”
і те, що я сказав, що Іра зі мною його не влаштувало
в нього дуже дивно світились очі і поводився він зовсім не дружелюбно
видно, що він був на жоскому стрьомі
я швиденько забрав речі
і він передав мною хлопцеві, з яким ми намагались втрапити в цю хату, паспорт і ключ,
сказавши “шо єму тут дєлать”
о прекрасно, а от і він, я віддаю йому паспорт і ключ,
але стрьомний тіпуля вже змився і закрився в квартирі
виходить, що нам він не відкривав саме тому, що тут був хтось, від кого він никається
ой, ну вопщім ми добре посиділи в Іри й Дениса прийшли ще друзі й друзі друзів)
я правда пішов спать дуже рано, втома була вже така жоска…
вранці вони провели мене на зупинку маршрутки, помахали ручкоу
і я доїхав до шахти якоїсь, звідти пішов на красноармійське шосе.
яке мало б йти до міста красноармійськ
поки йшов до нього – ніхто не стопився,
як тільки вийшов – підкріпився чуть горішками
і застопив даїшника
той спершу прикинувся наче робить мені велику послугу
зупиняючись і підвозячи
насправді йому було дико цікаво те, що я розповідав
коли він мене висаджував, то звертався вже так: “Багдашка, гдє тєбє удобнєє виіті?”
правда висадив він лише на початку цього краснопєрєкрасноармєйська
і я чомусь з годину чи півтори стопив там.. на в’їзді в місто.. страшно тупо
тоді я пішки і трішки на автобусі, який, до речі, ходить раз на годину, бо один на маршруті,
дістався до кінця міста.. ну майже до кінця…
там мене минулого разу висадив дядя на десятитонці і взяв інший такий самий ))
цього разу там ніхто не стопився, тож я пішов вперед,
по дорозі дуже багато гавкаючих собак і кидаючихся майже от вже
і одна кампанія на донбассському СТО – вбухана, прідлагає прісоєдініцца
але я тричі чемно відмовляюсь і йду далі
вступив у багнюку, відтираю від кедів, йду ще трішки
і зупиняється джип Лєксус.
директор якогось металургійного підприємства,
яке фінансують китайці
їде на зустріч з цими самими китайцями,
речі, про які він мені розповідав, навряд вмістяться в три таких пости,
він виявився розумним, а я поглядав на пухнастий кремовий коврик в себе під ногами
на якому було написано Лєксус, але поверх того хтось лишив два чорні сліди дуже чіткі,
дєдько розповів мені, що таке “бізнєс по-кієвскі”
я і вам розкажу
це значить коли купує хтось землю мєсний, робить документи, і продає втричі дорожче,
або просто заносить в міськадміністрацію, а тоді продає землю теж втричі дорожче)))
він провіз мене навіть трішки далі, за Новомосковськ і там на кільцевій, на 6-му кілометрі,
звернув до міста. отам, на тому шостому кілометрі я провів ще пару годин.
ніхто не ставав, ця дорога вела на харків, але там був з’їзд через 100 км
в бік полтави. і ця дорога навіть краща, принаймні так сказав мені дядя на Лексусі
зупинився з іншого боку хтось, підійшов, спитав, як проїхати в якийсь нас.пункт
я дістав карту і пояснив йому (рома, твій атлас виручає вдруге!)
далі я дуже довго йшов, по дорозі була лише одна заправка та й то не в той бік
собака брехала несамовито, у них особливий менталітет, у цих королєв бєнзоколонок
коли підходиш до заправки пішки – вона на тебе лає,
коли виходиш на заправці безпосередньо з машини – лиже руки,
тобто не лише деякі дівчата себе так поводять
я проходив повз сміттєзвалище і намагався зробити фото -
сміття майже не було видно, там засідав якийсь таємний орден птахів
вони закрили своїми невеличкими тушками усе сміття,
напевно, аби інопланетні істоти, які дивились в цей час в тєлєскопа,
розглядаючи дніпропетровську область, не помітили цієї гори бруду
не злякались, і прилетіли нарешті нас усіх врятувати,
птахи вони такі, чутливі істоти.
я пройшов міст, і йшов далі й далі, ніхто не зупинявся, та й машин особливо не було
але хто на одній єдиній смузі й зупиниться? я почав на 6-му кілометрі, а вже був 20-ий
сонце вже сідало, мені чомусь хотілося в Київ,
і навіть відомо, чому. ти писала “приїжджай скоріше”,
і тому час ішов дуже повільно, я йшов і зупинявся перепочити, без води було складно,
і час зупинявся разом зі мною, ми стояли так, а тоді знову йшли
і кроки пришвидшували плин, як секундні стрілки – раз, два, три…
тут раптом зупинилась ауді а6. нічого собі
всередині сиділи хлопець з дівчиною, які зразу ж звернулись англійською
німці, працюють в Україні, він, точніше, працює, вона приїхала до нього на канікули,
збираються в Грузію. він працює вже 3 роки і на заході українці йому подобаються більше,
аніж на сході. хм.
він їхав по майже автобану 180 і я це виявив випадково
глянувши на спідометр, я був впевнений, що ми рухаємось десь 100
і ми швидко проїхали поворот на Красноград, тобто на Полтаву
там просто не було машин ВЗАГАЛІ,
по цьому новому майже автобану машин майже нема)
ми доїхали до траси харків-київ, там я зійшов і почав йти,
була вже ніч, я натягнув світловідбивну жилетку на рюкзак
нічого не було видно під ногами, я постійно натрапляв на якісь ями і падав,
коли ззаду не було машин – йшов по краєчку дороги, але тоді не можна було слухати музику,
треба було слухати, чи нічого ззаду не наближається
нарешті заправка, тут я можу купити водички і хліба
знову собака королева бензоколонки, лащиться до якогось воділи, мене ще не помітила,
о, помітила)) як я до них звик в Україні
на заправці немає хліба і води негазованої,
ну нічо, врятував сік, печиво висівкове і сирок плавлений
перейшов дорогу, стоплю і їм, королева показує зуби і голос
йду далі, йду і йду, раптом зупиняється фіра, біжу до неї, до полтави, питаю?
до полтави, кажуть хлопці, вони сидять в Мазі на підлозі, і кажуть, сорі чувак,
реально немає місць
і я бачу, що дійсно немає місць і як таке взагалі можливо, вони сидять на підлозі,
точніше на фанері якійсь без сідушок?
хоча б стільці поставили
і навіщо вони зупинялись? щоб вибачитись, що не можуть взяти?
чи щоб перевірити, чи я часом не Вомбат і не можу скластися й стати маленьким і компактним? )
вони поїхали, я йшов, пройшов даішників у кущах,
йшов по мосту, і отут треба було йому зупинитись?
фіра, пацанчик, чорт, я вже не пам’ятаю про що ми розмовляли, зовсім не пам’ятаю, хто він
він сказав, що всього 50 км проїде і ляже спати, ми говорили говорили, а тоді він сказав,
“ти, напевно, змучений? ляж, поспи!” і я не відмовився, в мене просто закривались очі,
я прокинувся на об’їздній Полтави, він сказав, що доїхав сюди, аби я нормально додому дістався,
перша чи друга ночі, він не схибив, я йшов далі зовсім не довго,
я обігнав китайську десятитонку, в якій двоє саме вечеряли, чи снідали, не знаю)
пройшов ще сто-двісті метрів, і вони мене підібрали,
їхали на якусь еко-виставку, ми поговорили про ліси і про шешори
водій розповідав, що в нього хароший начальник десь під харковом, так шо начальник,
якщо прочитаєш, знай, в тебе хароший водій))
цей китайський агрегат не їде швидше 60, але, здається, на спідометрі максимум було 50
тому ми їхали капєєєц як довго, в пирятині стали спати, здається,
я сів ззаду, туди китайська пічка не діставала, було халаднавастєнька (
але я заснув і прокинулись ми вже коли на вулиці трохи просвітлішало,
ми їхали знов дууже повільно і в’їхали в Київ через Бровари
на Лівобережці я вийшов, о, Київ.
“я вернувся домів”, але в голові вже прокручувалась подорож з ДаґаДаною…

Чернівці-Донецьк автостопом

admin — Sat, 16 Apr 2011 08:56:10 +0000

концерт God is an austronaut важко описати словами.
я хотів написати про них статтю, але не знаю, як це зробити
на розігріві в них був якийсь нєпанятний калєктів,
від нього в мене страшенно розболілась голова…
настільки, що хотілось зняти верхню оболонку черепа і облитися холодною водою
але почались Астронавти і я пішов під сцену, а там…
там просто шось сталося зі мною, важко було керувати своїми рухами,
вони перестали підкорятися головному мозку ))

одразу ж після концерту почався досить сильний дощ, я забрав речі у Миколи
і він, правда, сказав невірний орієнтирр, де нам слід було б вийти на трасу
ми заблукали в чернівцях. ми були з Нашим Літом удвох і лише об 11 з копійками доїхали
на трасі було не холодно, дощ скінчився,
ми йшли по мосту через Прут, який дуже схожий на міст-вхід на Сіґет!
ах яка ж ностальгія нахлинула, накрила, курвааааа було кльово

ми йшли і йшли і врешті зупинився якийсь дєдько на Ланосі
машинка його вже здихала, Наше Літо сів спереду,
одночасно і спілкувався з водієм і раз по раз дригав головою, соня )
дядько висадив нас біля якоїсь мертвої заправки, ми там майже годину стояли

і пішли вперед, я показав Літові як робити сонячні коридори з дального світла зустрічок
ми так йшли, йшли… йшли, йшли… дощ валив надзвичайно сильно якось
я думав про те, що дощ – це доля
ми співали багато спільновідомих пісень
але зрештою і на те вже не стало сил
тоді повз нас промчалась сімьорка і зупинилась,
вони розвернулись, по зустрічній повернулись до нас
і розвернулись ще раз. фігасє
на вигляд ці два хлопця – стандартні гопніки
але вони виявилися дуже милими і чемними
ми розпрощались з Літом у Кам’янці, а за пару кілометрів після того
вони ще й пригощали мене кавою і круасанами
ми розпрощались на хмельницькій кільцевій,
вони прямували до Хмельницька, а я почав стрибати, співати, присідати
і грітися усіма можливими методами
машин було дуже мало, але врешті я таки зловив його
військового пенсіонера, не дуже говіркого,
через що я навіть закуняв поряд з ним, схоже, на це він навіть трохи образився
у вінниці я вийшов на автовокзалі на барському шоссе о 5 ранку
і сів зовсім не на ту маршрутку, тож прогулявся ще Вінницею трішки
і о 7 з копійками таки дістався до Сашка
а він навіть прокинувся ))
ми посиділи до 9 і я поїхав на виїзд вже з іншого боку
там довго йти не довелося, мені попались двоє в кабіні вантажного спринтера
один з них (дід) розповідав про свої поїздки так – де і скіки він бухав)
згодом він вийшов, перед тим вибачившись за те, шо так “багато” нам розповів ))
водій їхав додому в Немирів, ми трішки спілкувались,
врешті я вийшов на початку об’їздної, але це був епік фейл.
я обійшов повністю місто по об’їздній і не знаю, нашо це зробив)
таким чином втратив години дві.. жодна машина там не спинилась,
а більшість з них мчала через центр Немирова.
так я йшов йшов, йшов йшов вже за кільцевою, за Немировим
я зупинився біля наркозаводу
і там став хлопець, хороший хлопець, він їхав у Гайсин, до батьків
ми знов говорили і я засинав, я говорив і за мить вже клював носом
на початку Гайсина ми попрощались, я пішов вже через центр
і дуже скоро зустрів місцевого співробітника УкрТелеКому,
який жалівся, що Ахмет з Яником купили його
і тепер в них може скоро не стати роботи
він сказав – сідай, півезу до виїзду
він спеціально мене повіз до заправки,
де першого разу я спитав і дядько погодився зразу ж,
але попередив – по цій трасі лише 20 км
а з наступного питання я вже сидів у машині до Умані.
їхав я з будівельником і повторював знов ту історію,
чого ж я подорожую і нашо ж це мені потрібно,
яка насправді навряд є правдивою ))
я говорив, а він не дуже
а коли він почав говорити по телефону – я заснув
коли він висаджував мене перед Уманню я зрозумів, що він образився на це чучуть
вибачєєєєєєєєєй,нє ну внатурі
далі я йшов в бік розвилки траси на кіровоград і полтаву.
і в місці де думав навіть не тримати руки зловив машину
з якою їхав я звідти аж до самого дніпропетровська.
це була пара – хлопець з Дніпра і дівчина з Кам’янця
вони слухали пиришкі пупиришкі і решту вкрай приємної музики
звісно, вторгнувшись в їх простір я почав там вити і своє гніздечко
на найближчі 400 км, це третя частина моєї подорожі з чернівців, йопть!
спершу я подарував їм диск Мертвого Півня і вони почали слухати і коментувати,
а далі я вкрай абарзєл, вилучивши з плеєра флешку і загнавши туди пару гігіків…
харошоооої музикі)) ми домовились, що коли їм не подобатиметься, вони перемикатимуть просто
ну, да, я був лояльний цього разу! ))) бгбгбгггггггг
не подобалось їм здебільшого, коли десь чувся хоч якийсь натяк на народні співи,
я для себе це дуже легко пояснюю, а ви?
під кіровоградом ми зупинялися на каву, а тоді я сів у машину ще зручніше
і зняв з себе взуття, шкарпетки… я їхав так, слухав прекрасну музику, дивився пейзажі,
таке враження, що крім мене ніхто в цій машині більше й не їхав
ми їхали дооовго, двічі по цій дорозі є село П’ятихатки
іноді дорога просто зникла.в інших ділянках – вона прекрасна. і це дивувало
у дніпропетровську я вийшов і зайшов у маршрутку до краю міста
коли я зайшов мене затисли одразу ж, з одного боку водій, з іншого – якийсь пасажир
вони штурхали мене за великий рюкзак, коли я почав його знімати одразу ж на вході
водій почав шось бурчати як галіме чмо на пенсії,
я пішов далі і мене штурхнула в бік ще якась тьотка
я почувався в справжньому руссссскому горадє
не хотілося нікого навіть нічо питати, я знав, як зараз сприйметься ще й моя українська
в цьому пекельному транспорті,
пекельно привітному місті, хотілося провести якомога менше часу)
я доїхав, вийшов біля аптеки, купив три плитки гематогени і пляшку води
і перекусивши файнецько пішов далі
я йшов йшов йшов йшов і стопив
і зупинився парєнь, шо підвіз мене на кілометри три, сказавши, що там точно хтось стане
і місце дійсно було ідеальне, там перед ним прямо знак Стоп)
але поряд зі мною НІХТО не ставав. взагалі. півтори години.
навколо скрізь стирчали роги ліхтарів, але жодного ліхтарика навколо,
крім заправочних. я пройшовся до заправки. техперерва… повернувся назад.
якби не було б так холодно, я б там заснув, напевно…
і тут зупинився дядько на такій десятитонці, він віз мене до Павлограду,
звідки був сам
ми обмінялися думками про стоп, він сказав, що не розуміє таке:
ЧОМУ НА ДОНБАСІ ВСІ БОЯТЬСЯ КОГОСЬ БРАТИ )))
ну і думки з цього приводу…
ми договорили за хвилини 3-4 до логічної крапки, я ще навіть не почав клювати носом
як він сказав – ляж поспи – нам півтори години їхати,
і одною рукою він почав допомагати краще покласти рюкзак і влягтися,
я ліг і зразу ж вирубився, він розбудив мене на виході, я забувши де я і шо я є
бо снилося мені шось дуже дивне, ліс, висока трава і дикі тварини,
точно, я ж забув написати,
як ми на заправці, де срала Оксана Білозір у відро, дивились Енімал Пленет )
леви, гепарди, змії, гієни.. до чого ж тут густий-густий ліс? ))
я майже вивалився з машини, майже не попрощався, як останнє чмо,
чи подякував чи попрощався – щось одне встиг )
і за це я стояв у Павлограді години три… ніхто не зупинявся знову…
і знову стала приблизно така сама десятитонка
в нього був такий самий дикий срач і під ногами, і на сидінні,
я виймав постійно з дупи то гаєчки то бумажечки,
і топтав ногами його одяг, сумку вперемішку з гаєчками, бумажечками…
і ТАКИЙ САМИЙ ВОДІЙ
він казав майже слово в слово те саме і закінчилось все тим…
що він сказав – ЛЯГАЙ ПОСПИ, НАМ ЩЕ ГОДИНУ ЇХАТИ!!!
мені здавалось, що це я ВЖЕ сплю, нє, ну так же не може бути.. ну хіба таке буває?
ми доїхали до Красноармійська, там він звернув, я вийшов і пішов
йшов я вздовж мосту, де досить вузький проїзд, я йшов навіть не з того боку,
де слід було б стопити, пішохідний прохід там біля зустрічної смуги
і РАПТОМ
десятитоночка
ззаду
починає сигналити
і водій махає
я біжу до нього
сідаю
(виявляється він бачив як я стопив ще в Дніпропетровську
але потому ліг спати)
і знову ВСЕ ТЕ САМЕ
ну, тут вже мене не пракінєш, я помітив деталі, відмінності першого з третім і другого з третім
так просто вже мене не візьмеш! )))
і шо тут скажеш.. він довіз мене до Донецька… я вже не ліг спати цього разу…
ці десятитоночки – це надєжда данбаса палюбому
я вже здогадуюсь, на чому я виїду з донецьку до києва завтра
це буде білий лімузін івєко чи газєль,
пиришкі пупиришкі
і яке-небудь м’ясо в кузові, чи на крайняк – вата )