f952bb7-dsc-0592

Харків-Київ автостопом 18.08

Ми прокинулись з бажанням поїхати швидше додому, ми здається так нічого і не подивились в Харкові і просто собі поїхали в бік виїзду і довго-предовго йшли пішки до кільцевої, де затримались і дуже швидко зупинилась фура.
І це був дуже смішний водій. Ми проїхали з ним більшу частину дороги, аж до Пирятина, де він звертав на Прилуки.
І за цю подорож ми дізналися дуже багато нового про його життя. Тепер ми знаємо, що його Марінка його реально любила, але коли кілька ночей вона почала не повертатись додому, а тоді почала спати на іншому ліжку, він все зрозумів і вигнав її! Він теж любив її і досі не може забути! Більше в нього нікого не було. А мама казала йому — вибери нормальну професію, а не оце ото! До речі, розповідав він і як потрапляв у серйозну аварію — на кризі машина стала некерованою і збила кілька легкових і сама з’їхала у невеликий кювет. На щастя всі лишились живі, але він був довго в лікарні, а машина була його власна, в яку він вкладав гроші. До речі, цього водія дуже легко впізнати, у нього на всіх бортах лампочок реально більше, ніж в фурі в рекламі кока-коли. Він очевидно почав більше любити машину, ніж жінок. Але смішно те, що за всю нашу подорож, годин 5 він не дав сказати мені ані слова і все говорив і говорив, начебто щось і питав і тут же давав відповідь. А коли ми врешті в Пирятині вийшли — він сказав “дякую, було так приємно поспілкуватись з такими цікавими співрозмовниками!!”
В Пирятині ми знову трохи застрягли і було страшенно холодно і раптово якось стало темно. Ми трохи в Харкові пересиділи час, коли треба було реально виїжджати. Чи то проспали… В Пирятині вигрузилось кілька автобусів солдат, які їли в місцевих забігайлівках, мені було стрьомно в їх бік дивитись… Я підійшов до стенду Автолюксу і дізнався, що автобус на Київ пішов 5 хвилин тому…. Нас ніхто не брав або ніхто не їхав до Києва… Ми з Нателлою ходили по черзі до різних водіїв, які зупинялись тут. Але врешті один сказав, що постоїть трохи і тоді можемо їхати.  Ми чекали і він врешті поїхав. Але це було якось так довго, якось так повільно, ми їхали ці неповних 200 кілометрів здається 5 годин… і коли вже під’їжджали до Берестейської, а вийшло так, що він їхав прямісінько повз дім моєї мами, де ми й висіли. Вже було трохи по 4-ій ранку і ставало все світліше. А ми, повернувшись в Київ після півторамісячної перерви, змучені і обезсилені думали про переїзд з цього самого Києва до Василькова, а я ще й думав про те, що треба б помити кеди до післязавтрашнього дня, коли треба буде йти на весілля свідком до мого колишнього шкільного вчителя історії, який одружуватиметься з моєю однокласницею. Але все ж ми встигли повернутись до 20 серпня. Навіть залишилася одна доба в запасі. Доба на те, щоб повністю втиснути себе у ліжко і залишити на щоках рельєфні сліди сну.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ