ітю

Пісні ромів Ітю, Джіджю і Дучу

Це історія про перетворення і про стереотипи. Про те, як роми відрізняються від циган в уявленні самих ромів, про те, як ромські общини прагнуть змін і змінюються.

За українським паспортом вони Віктор, Йосип і Віталій, але в таборі села Середнє Закарпатської області їх називають так. Ітю і Дучу – це ромські кликухи, а Джіджю – походить від імені одного українського артиста. Ітю – 37 років, в нього лише одна дочка, зате вже четверо онуків. В Дучу сім дітей, йому 30 років, в Джіджю четверо дітей, хоча йому тільки 21 рік.

– Чого в нас так багато дітей? Та в нас у багатьох світла нема, розумієш? Ну шо тут пояснювати.

Ми зустрілися в потязі Ужгород-Київ, в останньому купе вони сиділи вчотирьох, з четвертим їх другом нам не вдалося познайомитися. З іншого кінця вагону спершу здалося, що грає радіо, але ми підійшли ближче – виявилося, що це все наживо, вони запросили нас присісти і ще дужче заходилися співати. Це було просто чудово. Подивіться нарізку із цього виступу:

Ми вже проїхали Чоп і майже доїхали до Мукачева, а вони далі грали. Люди, що зайшли у Чопі, одразу ж посідали у порожньому сусідньому купе слухати. Більшість пісень були про Ісуса і віру, але це було страшенно красиво. Після півгодинного концерту стало вже якось незручно сидіти просто посередині між ними і ми чекали якусь перерву між піснями, а перерви були такими, що часом і слова не вставиш, вони грали повноцінний сет без віддишок і зайвих розмов з публікою! Дочекалися, подякували і повернулися в інший кінець потягу – назад у своє купе.

Пройшло ще хвилин двадцять і вони прийшли до нас самі. Принесли чаю. Ми пригостили їх халвою і печивом. Так ми провели три чи чотири години спільно із ними. Вони багато розповідали про умови життя в своєму таборі у селі Середнє, що між Мукачевим і Ужгородом.

– Я вже два роки ходжу до школи, – каже Дучу. Йому тридцять років, але він не соромиться того, що лише зараз вчиться писати. – Я взагалі не вмів навіть читати. Моєю першою книгою була Біблія, я її носив з собою і казав “так у Біблії написано”, а сам навіть не міг цього прочитати. Таке в нас було життя тяжке. Ми часто сідали в поїзд на Чернівці, наприклад. Люди їхали з базару, тоді торби у всіх були однакові, ми проходили по вагону і ті торби, які були не дуже під наглядом, забирали. А тоді доведи, що це твоя торба? У всіх же однакові, а нас там – повне купе людей, за сумкою навіть ніхто вже не прийде. Якось крав якусь сумку, піднімаю її, а вона така тяжка – думав, ну всьо, от я і попався. Заніс в туалет, розкриваю, а там літрові пляшки з вином. Я там кілька лишив – решту забрав.

В селі Середнє живе біля трьох тисяч ромів у таборі. Зараз у них є своя школа і в неї справді ходять діти і вчаться. За останні 15 років за словами хлопців дуже багато позитивних змін відбулося, їм і самим захотілося вчитися, хоча комуна вчила заробляти не дуже чесним способом собі на життя і вчитися було немодно.

– У нас всі вміють рахувати, всі! – каже Ітю, – Читати вже значно менше, а писати – то взагалі. Приходить комісія. В жінки сім дітей. Вона їх не може записати, бо навіть не вміє за себе розписатися. Шо роблять чиновники? Вимагають хабарі. Це несправедливо. Але раніше наші багато їздили по всьому Союзу. Я був і в Москві, і в Харкові, і в Києві, на вокзалах, в таборах, а тепер більше живемо у себе, самі собі. Маємо чим займатися. Молимося Богу, щоб пробачив нам те, як ми жили раніше.
– Алілуйчики! – вигукує Джіджьо. Взагалі “алілуйчиків” за цей вечір звучало у перервах між реченнями стільки, що тепер важко говорити, не використовуючи це вже звичне слово.

Час від часу хлопці переходять між собою на циганську. Джіджю, молодший, найбільше жартує, вони дуже самокритичні, кепкують із себе, а ми навпаки говоримо про те, що вони в якомусь сенсі більш розвинені за нас, оскільки вони нас розуміють завжди, знають наші пісні, культуру, мову. А ми про них – майже нічого не знаємо. Циганщина для більшості українців – викликає негативні асоціації, ми їх не розуміємо, не знаємо мови, їх пісні ніколи не звучать на радіо, хоча вони теж мешканці цієї землі.

– Я громадянин України! Ми українці! – каже Ітю.
– Ти не громадянин, – сміється з нього Джіджю, ти РОМАдянин!
– Нас часто називають цигани. Але ми сприймаємо циган як крадіїв, це слово має негативне забарвлення для нас. Ми – роми, а не цигани! – При цьому вони самі у цій розмові часто себе саме циганами і називають, – Є люди, що ображаються, ми – нє, бо знаємо, що більшість людей не відчувають різниці. Вам подобається, коли вас називають українці і не подобається, коли, приміром, хохли. Для нас це так само. Або коли росіяни називають вас бандери!
– Та вони і нас так називають! – каже Дучу.
– Ми не бандери! Ми пантери! Чорні пантери! – знову сміється Джіджю.

Джіджю та Ітю – баптисти, а Дучу – євангеліст, але в них немає суперечок, кожен час від часу цитує Біблію і любить розповідати про свій шлях до Бога, з якого я час від часу вертаю їх до тем звичайних, мирських. Про історію ромського народу вони теж знають більше з точки зору біблійського трактування.

– Ви відкриті до людей, це відчувається, тому ми до вас прийшли! – каже Дучу. – Нас мало хто що запитує, мало цікавиться. Ми багато можемо розповісти, але люди думають про те, що ми щось будемо красти чи ще щось.

Так плацкартне купе потягу перетворилось на міжкультурний діалог на цілих п’ять годин. Ми співали, розмовляли, жартували, переходили на серйозні теми, поверталися до смішних, я показував їм відео циганського барона Івана з Тячівщини, вони дивились його з телефону і вголос підспівували, потім я перекидував зі свого йому на телефон це відео, потім ми приймали запрошення в гості, потім ми вчили циганські слова привітання і вдячності, обнімалися, пили чай і дорога з Ужгорода до Львова здалася нам миттю. Цінуйте тих, хто навколо вас, навіть якщо ви їх не завжди можете зрозуміти і до кінця прийняти. Алілуйчики.

Прочитайте також історію про те, як ми ходили в гості до циганського барона Івана.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ