b7b5c8d-dsc-0586

кордон-Харків автостопом 17.08

Кордон ми переходили пішки, якісь дивні люди на нас дуже дивно дивились, російські митники допитували, чи не веземо ми з Грузії бомби, ми до цього поставились з гумором. Українські ж митники не відповідали мені українською і взагалі не вітались і я вирішив їх трохи повчити нормам поведінки, це їх трохи освіжило і здивувало, вони швидко поставили штампи і попрощались з нами. Ми стали одразу за виїздом з кордону і до нас почали чіплятись якісь рекламно-страховочні агенти. Товстий дядько дуже підозріло спитав мене – “ти де був?” – “ми мандруємо!” – відповів я. “По Росії?” – “В 13 країнах були,” – і він з дуже підозрілою ухмилкою сказав: “О, то сядь тут біля нас, розкажи нам, як ти їздив, де був!” Я не знаю, це була один з найзагадковіших моментів, може хтось мені може підказати, чого він від мене хотів? Тому що йому здавалось, що я підійду і сяду, а я сказав дуже ввічливо: “вибачте, нам треба їхати далі, нас чекають в Харкові.” А він серйозно розсердився і сказав мені вже менш ввічливо: “Шо? Єбанат ти кончєний, підар ти йобнутий, сядь кажу біля нас, я кому сказав!!!” Але ми пішли далі, а він ще щось довго кричав нам вслід.
Ми захотіли десь сходити в туалет і всі кущі навколо були обісрані. До речі, сама митниця — це, здається, колишній хлів, вона виглядає реально як якийсь старий хлів і реально вражає своєю стрьомністю.
Біля нас довго ніхто не ставав, люди проїжджали повз нас і дивились нам в очі з переляком, так наче ми виглядали на маніяків, посміхаючись тут, тут ніхто нам не посміхався у відповідь.  Я підійшов до якогось водія фури і фактично вмовляв його взяти нас. Я був здивований, оскільки він сам мене наштовхнув на якісь вмовляння, я ніколи нікого не вмовляв нас везти, але цей реально просто хотів цього, він хотів, аби я його повмовляв! Він сказав, що порадиться з напарником в сусідній фурі — вони стояли вдвох на стоянці, де не було навіть туалету, ну крім кущів, як відомо, засраних. Я підійшов до Нателли і ми стопили далі, а тоді один з них мені посигналив і сказали, що візьмуть нас до Красного Луча, але лише по одному в фуру, бо інакше не можна. Дивно, в Грузії і вісьмох можна везти по гірському серпантину, а тут двох — не можна! Ми погодились і сіли, ми думали спершу заїхати і подивитись Луганськ, це був останній не відвіданий мною обласний центр, але відклалось все ж це на пізніше. Ми доїхали до Красного Луча, Нателла стояла і стопила, повз нас проїжджали автівки, які мало не з відкритим ротом на нас дивились. Я сходив купити води на заправку, виявилось, що вибір дуже хороший — лише 2 літри і лише “біола” ))) Поки я ходив, перед Нателлою зупинився УАЗік з двома упирями, реально виглядало, що вони не те, що нарікі, а просто під кайфом прямо зараз, причому під дуже серйозним. Ми тільки спостерігали одне одного і скажу чесно, не знаю, як дивились вони на нас, але нам виглядало це трішки зоологічно)
Зрештою стала якась автівка біля нас, і люди з зупинки, а ми стояли трохи далі від неї, теж прибігли і поки ми пакували рюкзаки — всілися на кращі місця з огляду на те, що рюкзаки мали бути в нас на руках, краще за все один спереду і один ззаду, водій їх взяв за гроші, а нас — просто так, це він нам сказав, коли вони вийшли. “Я ж бачу, що ви автостопом”. Це була єдина добра душа на Луганську область, очевидно. Він висадив усіх в Дебальцево, а нас довіз аж до Артемівська. Ми були страшно голодні, мені здавалось, що мені так погано від голоду. Ми зайшли в кафешечку при дорозі, замовили борщ і якийсь салат. Це була єдина, реально єдина забігайлівка за цей маршрут з Красного Луча (біля 100 кілометрів). Були надії, але мені ставало все гірше, я лягав на лавку, виходив на вулицю, лежав. Врешті принесли їжу, я спробував борщ, лише ложечку, потім ложечку салату і мене реально знудило, я пішов і виблював все, що я думаю про смачну українську кухню і афігєнні придорожні кафе вздовж дороги. Їсти вже не хотілось, свої почуття важко описувати, я ледь доповз до лави і ліг, а Нателла взяла велосипедний світловідбивний жилет, вдягла і пішла стопити, повз мене проходили інші відвідувачі кафе і ніхто, сука, ніхто навіть не поцікавився, як я себе почуваюсь, і чи не потребую чогось, хоча всі мене бачили, я думаю я виглядав просто неймовірно жахливо. Вони відводили очі. Так, це поподорожувавши не ущербними країнами я тепер захотів собі тут якогось комфорту, опіки від людей і співпереживання я собі захотів, значить!
Я заснув і була вже реально ніч, коли Нателла мене розбудила, вона когось застопила і я ледь вдягнув свій рюкзак. Нателла, слід сказати, стопила за 100 метрів від мене і водію довелось почекати. Це була така газелька вантажна, спереду — 3 місця. Нателла вперше сіла ближче до водія, а я вибачився у нього, сказав, що мені просто капєц погано, він сказав — спи, і я відрубився далі. Я навіть не знав, куди він нас має довезти… Врубився я, коли ми були на кільцевій Харкова, там ми виповзли з газельки, мені вже було воістину набагато краще! Нателла швидко зловила таксі і ми на ньому улєтєлі до нашої подруги Марії на ночівлю серед ночі. Здавалося, страхіття закінчились.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ