IMG_6896_456

Крайній зв’язківець Сергій

Початок січня. Ранок. На вулиці мінус шістнадцять. Ми з групою прямуємо на телевізійну вишку на гору Кониць. Доїжджаємо попутнкою з села Дубове до села Красне. Регулярного транспорту тут практично немає. У 1998 році тут була страшна повінь, що знесла дорогу, тепер вона теж уявна, є лише напрямок. Тут ходять джипи і іноді старенькі автомобілі. Рік тому не було дороги від Дубового до Тячева, районного центру. Люди перекрили рух лісовозам, що нелегально крадуть із заповідника карпатський ліс. Лісовози можуть проїхати навіть по бездоріжжю, але через перекриту дорогу їм не проскочити. Тому за рік дорогу з Дубового до Тячева, все ж, зробили, щоб далі мати змогу красти ліс, але далі – вже ні.

Ми переходимо залізний іржавий міст, через дірки видно річку Тересву, вона досить мілководна, втім, під час відлиги, набирає неабияких розмірів. Ще за часів Австро-Угорщини у цих селах була каналізація, а тепер вона повністю зруйнована. Люди напряму підключають власні каналізаційні стоки до річки. Це такий карпатський Ганг. Раніше тут була і вузькоколійка, якою їздив сам імператор Франц Йосиф. Вона була і транспортна і пасажирська, навіть була рейкова швидка допомога. Після повені її розібрали, частково здали на металобрухт. Безліч людей опинилися відірваними від райцентру. За річкою єдиний в околиці магазин, але сьогодні неділя – отже він не працює і все, що ми забули купити у Дубовому – на нашій совісті.

За кілька кілометрів на початку підйому нас вже чекає зв’язківець Сергій, батько Траяна, який нас взагалі запросив у цю місцевість. Про нього була вже історія. З нами також іде шваґер Траяна Андрій. Сергію 63 роки, у нього з собою двадцятикілограмовий рюкзак. Він проводить інструктаж. Йти нам 4 кілометри. За цей час ми набираємо цілий кілометр висоти. Це досить багато, у нас є тільки три години на підйом. Ми обмежені в часі, бо зверху нас чекає Юра, інший зв’язківець, і йому треба встигнути спуститися вниз ще до того, як стемніє. Ми проходимо замерзлий потічок і починаємо підйом.

12376599_10153152156011783_2187511966138609546_n

Йдемо пішки по воді.

– Тут немає жодної дороги. – розповідає Сергій. – Колись, коли будували ще вишку – була. А тепер тут тільки “газон” може пройти, та й то не до кінця. Зараз погода хороша – снігу майже немає. А коли сніг намітає, буває, що провалюєшся у нього по пояс, йти на роботу слід починати зі світанку. Влітку в нас тижневі зміни. Тиждень працюєш – три відпочиваєш. За цей час набираєш ті 160 годин місячної виробітки. Але взимку ми міняємось раз на два тижні. Тому цей рюкзак такий важкенний. Там вся їжа, все що візьмеш – твоє. В магазин тут не збігаєш. Зараз в мене двадцять кіло, а бувало в мене і за тридцять. Рекорд – 36.

12419088_10153152146336783_4525909569774185901_o

Сергій Васильович найстарший з нас і єдиний з нашої групи, хто здатний пронести рюкзак на кілометр підйому.

У нього намотаний на голову рушник, аби не відморозити шкіру. Кілометр підйому, що складає чотири кілометри шляху тут розбитий на п’ять етапів, тобто чотири зупинки. Приблизно кожні 200 метрів підйому зупиняємося. Спершу йдемо по снігу і ожеледиці, що значно ускладнює крутий підйом, потім сніг змінює обмерзле листя, на якому час від часу проходиш ті ж самі кроки кілька разів, бо з’їжджаєш вниз. Андрій бере рюкзак на першій двістіметрівці. Як тільки доходимо до першої зупинки – він його кидає на землю і падає прямо у листя. Він працює в Чехії будівельником вже десяток років (про нього теж вже була історія), але така робота йому не під силу: “Ні за які гроші!” – каже він. Батько знову бере рюкзак і ми продовжуємо шлях. Навколо нас неймовірні краєвиди.

12495007_10153152159056783_4966814731318242720_n

Найлегший відрізок підйому

Я вирішив допомогти Сергію та його зятю і взяв рюкзак, як потім виявилося, на одному з найважчих підйомів. У якийсь момент мені здавалося, що ноги далі вже не підуть, але я зупинявся на кілька секунд, кряхтів, і продовжував плавний рух далі. Спершу я йшов першим, а після рюкзака – різко почав втрачати швидкість. Зять Андрій проніс усього двісті метрів і я стільки ж. Решту ніс сам Сергій. Він одягнений не по зимовому, зайвих речей на вежу він не бере. Вже на останньому відрізку вниз збігає Юра. Йому теж явно років за шістдесят і він вниз просто біжить галопом. Поспіхом зупиняється біля нас. Каже, що як спуститься до Дубового з села Красне піде пішки. Це всього-навсього дві години, бо й попуток вже, скоріш за все, не буде. На вулиці мінус шістнадцять. Ми запізнюємося з підйомом, отже тепер йому слід поспішати спуститися вниз.

На телевізійній вишці не може працювати абихто. Потрібні спеціалісти-інженери, що розбираються у апаратурі. Таких у селі Красне немає. В селі Дубове за радянської влади був побудований вертолітний завод. Єдиний в Україні, що мав повний цикл збірки гелікоптерів. Але перебудова і руїна в Україні не дала зберегти ані завод, ані колію, ані будь-яку інфраструктуру. Все було розграбоване і зачищене майже під нуль. Сергій пішов із заводу ще коли він ледь-ледь фунціонував. Він був начальником бригади конструкторів вертольотів Мі-34. Сергій приїхав із Кишинева, його сюди викликали працювати на завод. Він досі ідеально розмовляє румунською, правда тут йому ні з ким поговорити, все його середовище говорить “закарпатською”, на заводі розмовляли російською.

– Я тоді багато чим в селі займався. Раз один хлопець помилково ломився не в ту хату, вибив там двері і зірвав замки. Я пішов туди ремонтувати ті двері, так познайомився із майбутньою дружиною і залишився вже назавжди тут.

У Сергія тут народився син, якому він дав румунське ім’я Траян, а пізніше дочка Олена. На той час у вертолітному цеху працювало багато відомих спеціалістів. Я вже писав про професора Альошу, якого сам Антонов запрошував переїхати в Київ, але той відмовився. І Олексій, і Сергій не були симпатиками радянської влади, хоча обоє на неї працювали.

12469498_10153152229391783_8666890205067807613_o

Коли завод був остаточно розграбований – Сергій пішов працювати зв’язківцем на вишку. Він каже, що не може без роботи, але і знайти нових кадрів тим паче в селі, й з тими умовами, що пропонує держава, неможливо. Підніматися на таку висоту (1300 метрів) і проводити там два тижні під телевізійною вишкою, що дає радіоактивне опромінення за смішні гроші ніхто не хоче.

-Раніше тут було нормально. Чотириста доларів на місяць. Тепер сто п’ятдесят. Бажаючих сюди ходити, крім старих, немає. За такі гроші молоді не підуть. Раніше начальник сидів тут, в районі. Тепер ми підпорядковуємося Києву. Начальники там міняються весь час. Але за 25 років до нас сюди, на стратегічний об’єкт, ніхто з начальства, жодного разу не піднявся. Навіщо ми їм?

Після початку воєнних дій в Україні на цю, одну з трьох таких високогірних телевізійно-комунікаційних станцій теж прийшло розпорядження “Про посилення антитерористичних заходів”. У ньому йдеться про цілодобову охорону і інструкції до виконання. От тільки разом із Сергієм на цій вишці є лише рудий кіт Люсік. “Я що, кота на охорону поставлю?” – сміється Сергій.

12418961_10153152204201783_3960553985882280255_o

Сергій Васильович показує обладнання. Старе і сучасне. Все тут.

Тут одночасно і метеодані, і стільниковий зв’язок та інтернет, і головні телеканали. Відключити цю станцію – означає залишити цілий район абсолютно відірваним від цивілізації не лише інфраструктурно, але і зв’язково. Людей, що сюди доходять пішки Сергій називає “екстремалами”. Нам пощастило побачити таких, що йшли на снігоході по хребту. Сергій каже, що можна просидіти тут на горі місяць і не зустріти жодної людини. У поході він завжди тримає напоготові петарди. Вовчі зграї тут досить звичні і сприймаються як щось буденне.

– Я якось застряг у снігу. І якраз повз мене проходила невеличка зграя вовків. Пройшли мимо. Я їх не чіпав і вони мене ні. Але це було давно, вовки нині голодні, злі.

Щодня Сергій зустрічає неймовірні світанки і проводжає заходи сонця. На його телевони сотні фотографій, на яких небо рясніє щораз іншими барвами. Коли сонце сідає – тут видно зірки як ніколи не побачити знизу, із села. Дуже чіткі і їх стільки… З гори вниз видно в далині селище і його вогні теж нагадують зоряне небо.

12508961_10153152219821783_2989634927595746231_n

Ми теж прокинулися рано, щоб зустріти схід сонця.

Сергій сам робив тут ремонт, сам змайстрував тут пристрій, що гріє воду. Він нагадує якийсь міні-космічний апарат. Сергій тут має другий дім, у який він ходить раз на місяць. Серед співрозмовників його – лише кіт. Раніше сюди ходили туристи із Європи. “Екстремали” – каже Сергій. Але тепер бояться їздити в Україну, через війну. Вітчизняні туристи тут з’являються вкрай рідко і ми щасливі ними бути, поки Сергій все ще носить на спині двадцятикілограмові мішки, не сподіваючись на нормальні умови роботи і дорогу, і поки на їх ентузіазмі тримається об’єкт стратегічного і державного значення.

Читайте також про Траяна, що покликав нас відвідати телевишку, а також його сестру та її чоловіка, що допомагав нести важкий рюкзак Сергію. А наступного дня ми сходили до циганського барона.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ