c8e1f45-16

Местія і півдороги до Ушгулі

До Местії залишалось 30 кілометрів від місця нашої ночівлі, ми виїхали достатньо рано, на вулиці накрапав дощ. Він почав йти ще з вечора.

І це було одною з найнеприємніших новин, адже грунтова в багатьох місцях ще дорога перетворилась на кашу, за ці 30 кілометрів ми зустріли кілька застрягших європейських туристів на невеличких автомобілях. Ми в кабіні бетономішалки чули себе добре. Перший водій, який нас підібрав уже віз в кабіні ЧЕТВЕРО осіб, які їхали на роботу, на будівництво, і разом з нами і водієм нас стало семеро!!! Семеро в кабіні бетономішалки! Де ще таке можливо? Де ще, крім Грузії, ці люди починають наспівувати пісні, їдучи на роботу, замість того, щоб розповідати, які страшна в них біда, які податки, яка зарплата, який світ небезпечний, які люди — гамно. Де ще, крім Грузії, нас зовсім не стрімає сідати в фуру, до купи людей, хоч би їхати треба було в них на колінах? Де ще ти можеш відчути, що не приносиш жодних незручностей в їх життя? Де, крім Грузії вони тільки раді ще двом незнайомим людям, коли і так вже тісно в рукавичці?

Останньою, тобто третьою вантажівкою, яка довезла нас врешті до Местії був старий Камаз. Він їхав прямо в місто, але в самій Местії дорогу на той момент навіть не починали класти… І ми вистрибнули з камазу просто-таки в болото…

Навколо було дуже багато людей. Ми зайшли до туристичного пункту, там мені вдалось навіть перевірити пошту швиденько. А дощ ставав то сильнішим, то слабшав. Ми пішли під дощем шукати банкомату, ми трохи необачно не зробили це там, де це було набагато простіше. Банк виявився конторочкою, яка дуже нагадувала радянський або ж сучасний український ЖЕК, дуже багато людей, всі штовхаються в черзі до обміну квитків. Людей дісно ДУЖЕ багато, всі ходять по грязюці туди-сюди, час від часу проїжджають величезні джипи, які тут можна орендувати за досить невеликі гроші для того, аби “порозсікати” на них по горам.

Як нам розповіли, раніше сванський регіон був абсолютно закритою зоною як для туристів, так і для звичних грузинів. Сванетія — означало в Грузії – “бандистан”, хтось сказав нам. Поки Саакашвілі не очистив місцеву зону від мафії, яка ще з радянського союзу правила тут за власними законами. Наприклад, якщо якийсь турист сюди заблукав, то найчастіше повертався пішки сотню кілометрів за кілька місяців і без документів. А кілька місцяців полону працював на сванів на тяжких роботах. Це якщо взагалі комусь пощасливилось знайти дорогу назад. Адже там немає залізниці, грунтова дорога з’явилась в 30-х роках ХХ сторіччя, та й то придатна вона була лише в літку і в суху погоду для машин менших за ті, які нас сюди привезли. Тому останні п’ять років люди фактично відкривають для себе цю місцину. Можна казати, на щастя, а можна і на жаль. Щоправда жодних місцевих, які б думали “на жаль” немає, але все ж, потрапивши до Местії, в мене було таке відчуття. Було відчуття того, що тут вже не живуть люди, тут живуть туристи. На нас ніхто не звертав уваги, усім було не до нас, час від часу нас тільки запрошували до “гест-хаусів”, яких тут вже трохи є, час-від-часу нас запрошували “на вечерю”, і суттю цього було лише отримання прибутку з туристів, від чого, насправді, ми найбільше тікали. Не тому, що в нас не було грошей або ми не хотіли ними ділитися. Тому що ми хотіли познайомитись з людьми. З сванами. Поспілкуватися, навіть заплативши за нічліг і обід. Але тут ми їх не знайшли і трохи поблукавши між відомими башенками, ми пішли собі дорогою в бік Ушгулі.

По дорозі ми зустріли туристів з Харкова, які приїхали на своєму бусі і здивувались, що ми приїхали стопом. Їх бусик вийшов з ладу і зараз в грязюці їх водій монтував колесо. Вони одразу сказали, що в них немає місця і вони насправді вже збираються додому їхати. Ми теж вже збирались додому, тільки заїхати по дорозі назад в Тбілісі за речима, які ми залишили у єдиного в Тіффлісі каучсьорфера, та й то не місцевого, американця. Довго розмовляти з “земляками” не довелося, радості від зустрічі в українців за кордоном, як відомо, не спостерігається. Там же, біля дірки в стіні, в якій нам продали гарячущий хліб, але не такий смачний, як був той, по дорозі з Батумі до Тбілісі… Там ми зустріли ще пару з Ізраілю. Англійською вони розповіли нам, що саме приїхали з Ушгулі і поділились своїми захопленнями від цього міста. Тому ми вирішили — що ж, пора!

Вже була друга половина дня і ми йшли собі на вихід з Местії в сторону Ушгулі. Ушгулі — це найвище в Європі село, де живуть люди. Ми стояли собі на автобусній зупинці, яка, напевно, дуже рідко бачить автобуси. Дороги за Местією просто не було. Був грунт і за відсутності машин протягом більш як пів-години наш ентузіазм слабішав. Проїхало кілька джипів з італійськими номерами, переповнені людьми і кілька місцевих, які сказали, що їдуть 1-2 км… Ми стояли і чекали.

І дочекались. Приїхав МАЗ, який віз величезну трубу на причепі, яка була довшою за причеп у півтора рази. Було складно уявити, як він зараз буде підніматися по серпантинам. Водій сказав, що він їде лише половину шляху до Ушгулі. І ми погодилися.

Ми їхали під гору досить повільно і дорога в 20-30 кілометрів зайняла годину… Він мусив звертати кудись з основної дороги і залишив нас просто-таки на роздоріжжі, запропонувавши нам, що якщо нічого не злапаємо, то за хвилин 20 нас забере… Хвилин 20 було замало, але тут починався дощ….

Треба віддати належне, там хоч і не було дороги, але скрізь були вказівники, як і куди їхати і за скільки кілометрів ти приїдеш. Ми зрозуміли, що до Ушгулі не проїхали і пів-дороги, насувався дощ, темрява, ми високо в горах, достатньо змучені і це напевно вперше за цю подорож — ми не ризикнули і не пішли до кінця. Про що не можна жалкувати, оскільки ми втратили б нагоду познайомитись з людьми, з якими ми їхали з Зугдіді вже наступного дня. А крім того — ми не перевірили б грузинську реформу поліції, що нам вдалось зробити вже цієї ночі!

Тому ми поверталися з цим водієм фури. Варто додати, він був дуже брудний і запропонував нам якісь цукерки, ми здається, навіть, відмовились. З його рук ці цукерки виглядали особливо несмачно, він був досить неприємним тіпом, хоч наче нічого неприємного і не говорив, але і на гостинність з його боку ми очевидно, не заслужили. А далі він заповів сакральну фразу.

– Ви бачили отой готель в центрі Местії. Местія називається.

– Нє, не бачили.

– Це мій.

– Як ваш?

– Ну мій, я його на кредит відкрив.

Далі я поставив йому кілька запитань і стало дуже смішно… Найбільший готель в туристичному центрі Грузії… І власник — водій старезного МАЗу, який везе величезну трубу в село. В це все можна було б повірити, якби ми не знали одної дуже важливої особливості Грузинів, на яку завжди треба вважати. Найпершою мені про неї розповіла Нателла ще задовго до того, як ми сюди приїхали. І дуже правильна вона цю штуку охарактеризувала: “Пускать пиль в ліцо”. Можливо, це найбільша і найсмішніша проблема грузинів, але робити вони це ой як люблять і про це можна було б написати нескінченні історії з Грузії. Моментів, коли спочатку не розумієш, що діється, а тоді згадуєш, ну так, це просто Пиль.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ