5400b87-2

Местія-Тбілісі автостопом 14.08

Після ночі і ранку в поліцейському відділку усі наші подальші години подорожей складалися з мозаїки розказаної десяткам людей нами історії про, власне нашу ніч. І наше здивування від відсутності здивування у грузинів. Для них це абсолютно нормально, що поліція нас запросила до себе. І вони вже зовсім не асоціюють сучасну поліцію з міліцією, яка була якихось 6-7 років тому!

Ми їхали одною фурою, спочатку в старому старому ЗІЛі, потім іншою. І ми вийшли в тому самому селі, де минулого разу ми вперше ступили на Сванську землю. Тут на нас дивились і, здається, впізнавали. В ларьках нічого с’єдобного не знайшлось, одні чіпси, сіль, сухарі і жвачки “лав із” цілими блоками… На нас реально постійно дивились і ми вирішили пройти повз це село. Ми стали за поворотом, далі йти сенсу не було – дорога звужувалася, по обидві сторони стояли будинки, а стопити під чимось домом не дуже хотілося. Тож ми дістали мапу Сванетії і Грузії, прихоплені з інформаційного центру в Местії і почали чекати на якийсь ЗІЛ, або МАЗ, яким ми не раз вже їхали по Сванетії і яких тут було найбільше. За якихось 10-15 хвилин біля нас зупинилася автівка. Жінка, що сиділа за кермом сказала, що вона може підкинути нас не більше 20 км. Ми погодились і швидко кинули речі в багажник старого мерса. Не пам*ятаю про що конкретно ми говорили, але жінка виявилася дуже привітною, багато жартувала і розповідала якісь історії. Вона висадила нас недалеко від групи робочих, які ремонтували дорогу. Ми попрощались і вона звернула з головної дороги на грунтівку вбік, яка, мабуть вела в якесь село. Ми зняли наплечники і роздивлялися як в 20-ти метрах від нас кладуть асфальт. Трохи ближче стояла якась машина, в якій сиділо двоє чоловіків. Один з них підійшов до нас і запитав – вам куди? Ми сказали — ну виїжджаємо з Сванетії. Виявилось, що це начальник цієї ділянки будівництва і, звичайно, він нікуди не збирався їхати. Спочатку він втішав нас, що нічого-нічого зараз хтось зупиниться, проте коли пройшло хвилин 20, а біля нас так ніхто і не став він, здається, почав дуже нервувати і запропонував підкинути нас до наступної ділянки, звідки машини цілий день їздять до Джварі – і назад. Нам було трохи незручно, бо він мав покинути фактично через нас свою роботу. Але він наче й не чув наших відмов, відкрив багажник, ми кинули речі і за якихось 15-20 км знову потрапили до іншої ділянки. Він намагався нам зупинити машину, але нічого не їхало — з їхніх, чужі він зупиняти не хотів. Він дав зрозуміти, ми зараз розберемось і вас хтось довезе до Джварі. І таки за десять хвилин ми рушили іншою машиною — іншого начальника будівництва.

А я чомусь все приміряв і приміряв ці події на українські реалії. І хотілось вірити в якесь всесвітнє добро, яке колись впаде на українську землю і ми зможемо собі бодай уявити, що начальник будівництва дороги може вас підвезти, навіть коли він не збирався їхати безпосередньо до Джварі. Але до Джварі вони нас не довезли і наздогнали якусь фуру і зупинили. Всадили нас до водія. Але все одно ж провезли більше, ніж планували. Було трохи незручно перед водієм, нас наче всадили до нього його начальники, не по його волі. Але ми якось розговорилися і він виявився дуже приємним типом. Він висадив нас безпосередньо в Джварі.

Ми йшли собі вздовж вже можна сказати передгірного села, я з радості, що ми проїхали все ж через цю страшно повільну дорогу, хоч і надзвичайно красиву, все ж, я постійно думав про те, як ми не поїхали в Ушгулі і як я не люблю, просто ненавиджу їздити тими самими дорогами. Краще іти пішки чи плисти брасом, ніж їхати тою самою дорогою за такий короткий час, тобто фактично — повертатись. Як можна повертатись? Це неймовірно нестерпне відчуття, коли ти начебто повертаєшся тоді, коли останні півтора місяці йшов тільки вперед і вперед, жодного повернення!
Це вже пізніше дороги кристалізуються у пам’яті, залишається щось хороше з мандрівок і ти вже їдеш з кимось, кому тема подорожей або автостопу взагалі ніяк не болить і починаєш розповідати, як фантастично ти тут або там стояв і мокнув, що ти відчував, яких людей ти зустрів, а твій співрозмовник тільки дивиться на тебе і позіхає, йому явно це цікаво слухати.

Ми не пройшли і сотні метрів, як нас зустрів чоловік, він виніс нам води у пляшці, сказав, що побачив, що ми йдемо і набрав з криниці. він запропонував зайти на вино, але ми хотіли поскоріше вже доїхати до Тбілісі і казали, що нас там чекають. Ми тут і пізніше постійно будемо казати, що нас там чекають, в цьому Тиффлісі, де нам катастрофічно не щастило, але насправді жодного разу нас там ніхто не чекав, люди в Тбілісі занадто заклопотані, аби чекати на когось.
Дядько стояв з нами і я розумів, що ми так нікого не застопимо, ми вирішили чемно попрощатись і піти і одразу зупинилась якась беемве, він ще навіть не встиг відійти. Виявилось, що вона до Зуґдіді, ідеально! Хлопець в беемве мчався дуже і дуже швидко, дуже ризикуючи і вмикаючи на повну гучність русскіє хітяри репа. Було смішно і водночас трохи стрьомно. Але зате ми подолали шлях до Зуґдіді миттєво.

І тут вже кавалок дороги був абсолютно для нас новим, ми йшли в бік Сенакі. Саме з Сенакі починались ті рятівні 40 кілометрів шляху, по якому ми ще не їздили і ми загадали ще в Джварі, що зловимо машину до Тбілісі, прямо до Тбілісі і не гребе!

Ми йшли  якимось проспектом Зуґдіді, до виходу з міста ще треба було йти і йти, я жартома сказав, а давай я тут застоплю? Я підняв руку…. І перша машина зупинилась. Я підійшов і спитав, куди. В легковій машині було вже троє людей і водій сказав — до Тбілісі. Я йому – “ми теж”, а він мені: “ну то вам пощастило, сідайте!”

І ми їхали з фантастично-приємною сім’єю до самого Тбілісі. Водій, його вагітна дружина і, здається, її брат. Водій виявився практично гонщиком, його жінка намагалась постійно загальмувати, але це на нього не діяло, він порушував як міг, ми мчались серпантинами, він обганяв виїжджаючи з правого боку на грунтовку і іноді закладало вуха. Він, як і всі грузини — страшно пишається Грузією і як і всі грузини не зміг не накрити нам стіл. На середині дороги ми зупинились в ресторані, він все замовив сам, і всі мої намагання заплатити за себе наткнулись лише на його агресивні відповіді типу: “Ти мене не поважаєш?..” Ах, як важко все ж таки жити в Грузії іноземним туристам! :)

Ми доїхали до Тбілісі і дуже важко прощалися з нашою сім’єю — і це було саме таке відчуття!!! Ми відмовлялись їхати до них, казали, що на нас дійсно чекають, вони довезли нас до нашого британського друга, в якого ми зупинялись кілька днів тому на ніч тут, у Тбілісі, а зараз збирались просто забрати речі, він попереджав, що в цю ніч в нього буде якийсь інший каучсьорфер. Ми приїхали до Тбілісі коли було вже біля 21-ї години і реально трохи валились з ніг. Ми забрали речі і пішли в макдональдс шукати щастя.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ