5219_10153240987581783_4571792666815124643_n

Москоу дабадабада

П’ять років тому у цей самий день, 28 лютого, був кінець зими. Останній день зими. А цього року ні, фантастика? Тоді на московських вулицях жарив мороз до мінус двадцяти і був найбільш останній, найостанніший день зими. На той момент ми, три богатиря із України перебували у Москві вже цілих два дні.

З цією Москвою в мене завжди шось було пороблено. Звідти хотілося тікати, постійно щось ставалося. Якось в мене заблокували саме по прильоту в Москву банки всі картки і я без їжі, води і грошей їхав на останньому метро до кінцевої і повертався через ніч і сніжні заметілі до Києва автостопом. Було таке.

Але як би там не було, п’ять років тому у Москві на якійсь закинутій фабриці відбувався фестиваль “Пустиє холми”. І ми поїхали туди втрьох з Києва. Доїхали. Перша ніч була, напевно, найекстримальнішою за погодними умовами в житті, ми лягали спати у абсолютно необігрітому ангарі у спальниках, на вулиці було мінус двадцять, в приміщенні, ймовірно, до мінус десяти. Ми зсунули якісь столи, лягли на них, накрилися зверху ковдрами і якось так спали. У ту ніч в нас після дороги не було сил навіть їхати до когось в гості. Може, це було й на краще.

А наступного дня п’ять років тому був останній день зими. Останній день зими і останній день, коли російська міліція ще була міліцією. З весни вона вже ставала поліцією, люблять рускі весну. І от в останній день їм потрібно було залишити про себе щось в історії. Чимось запам’ятатись. Рішучі російські реформатори звільняли всіх старих мєнтяр і набирали абсолютно нових, незаплямовано-чистих творінь Господа, ну, ви в курсі, тому в останній день застарілим міліціонерам треба було добряче дати жару. І вони дали. Вони приїхали і розігнали зимову едицію фестивалю, що проводився десятиліттями. І все.

В той день в нас ще сів акумулятор. Москва нас просто виштовхувала. Нашіптувала нам на вушко: пішли нахєр. Ми планували бути ще один день, але довелося евакуюватися. Ми стояли на фестивалі із одягом українських майстрів на продаж. Кілька друзів із Москви запропонували зупинитися на ніч у них, але десь тоді до нас підійшов Таргоня. Таргоня був дуже радий нас зустріти, оскільки він кілька років жив у Москві і колись ще в Києві казав, що Москва – його улюблене місто, а тут, за кілька років, ми зустрічаємо його на фестивалі і він каже: “Чуваки! Заберіть мене звідси! Поможіть! Евакуюйте!” І ми кажем, добре, Таргоня, нема питань, дорогий друже, але в нас нема місця для речей в машині, фестиваль, схоже, зараз розженуть, навколо вже ходили мєнти з собаками, а в нас в машині реально нема місця. Тоді Таргоня пообіцяв, що у нього буде усього кілька пакетів і запропонував переночувати у своєї подруги.

– Вона дуже любить гостей! – Сказав він. – До того ж, це сусідній будинок!

Ми планували виїжджати ми зранку, коли Москва стоїть намертво, тому їздити з району в район – не найкраща ідея і ми зупинилися в Таргоніної подруги, яка дуже любить гостей.

Коли ми під’їхали до її дому вже була десята година вечора, ми саме так домовлялися, але хазяйка відповіла, що не може нас зразу прийняти, їй треба сходити в душ, а тому ми маємо почекати хвилин тридцять. Ми знову сіли в машину і завели двигун. Стояти на морозі не випадало. Одразу трохи здивувало, що без душу вона нас прийняти не може. За півгодини я подзвонив знову. Ми зайшли всередину.

– Так, – сказала вона. – Мне в 7 вставать, на работу идти. В 8 я выхожу. Ровно за 30 минут ложусь спать. Кухней пользоваться запрещено, у вас есть время только в душ и ложитесь спать.

– Нічого собі правила. – Переглянулися ми не говорячи ні слова одне одному, але думали ми, здається, про те ж саме. – Таргоня знає толк в людях, а особливо в тих, що люблять гостей. Може недарма він хоче назад в Київ, якщо оце от приклад гостинності.

Але все найкраще ще чекало нас попереду. Ми взяли в дім якоїсь їжі і алкоголю, але ясно було, що господарка соціалізовуватись ніяк не готова. Ми все ж встигли якось трохи перекусити, ніхто ж не знав, що в гості треба було приходити наїждженими. На хвилин десять ми порушили умови, хазяйка переживала і сердилась, шось бурчачи під ніс. Вона лягла на величезному ліжку, нам виділено було невеличке місце в кутку, прямо в її кімнаті. В кутку було настільки тісно, що ми лежали втрьох впритул одне до одного. Ми кілька разів хотіли піти з цього дому, але час вже був досить пізній, в нас не було навіть локального номеру, інтернету, ми нічого не знали в місті, тож вирішили, що просто заснемо і все буде добре. Вранці прокинемось і швидко звідси втечемо.

Но не тут то было.

В другій годині ночі наша гостинна господарка почала кричати неймовірно різким голосом: “Господа! Не хропите! Мешаете мне спать!” Ми переглянулись. Хто з нас міг хропіти? Наче ніхто не хропить. Але сон вже йшов не у всіх. За годину ця мантра голосом різаного скоту повторилася і після цього вже не спав, а ще за якийсь час знову і ми почали вже просто сміятися, бо ніхто не те, що не хропів, ми переглядалися і нам здавалося, що вже ніхто навіть не дихав. Ми просто лежали і чекали ранку. Поки вона вийшла серед ночі в туалет, ми втрьох переглянулись: “Да ну її нахєр, цю Москву!”

В шостій ранку вона сказала: “Так, товарищи, встаем! Вы уже достаточно выспались, а мне на работу еще идти, я вообще не спала. Мне нужно хотя бы часик поспать!” При цьому ми самі, насправді, не спали, не рухались і майже не дихали. Фраза “хотяби часік поспать” стала крилатою, а ми, здається, вийшли з гостинного московського дому за десять секунд. На столах в спальниках при мінус десяти спати було краще.

Таргоня запакувався сумками, їх було не дві, він віз якісь банки, кастрюлі, кружки, всю дорогу з Москви до Києва він не сидів, а висів між сидінням і своїми баулами, а ми якось навіть не ображалися на його рекомендацію, ми не поїхали до своїх друзів, де, ймовірно, нас прийняли б трішки краще, щоб спасти Таргоню, і після того, як ми саме отак провели цю ніч, здається, трішки зрозуміли, від чого ми його евакуйовуємо. Мені було його шкода, але головне, що він вижив серед гостинних московських друзів і продовжує жити, але тепер у Києві. А ми в Москву з того часу більше ні ногою. Ну її нахєр.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ