5109eee-dsc-0977

Мцхета-Поті автостопом 11.08

В обід 11-го ми виїхали на метро на станцію Дідубе. Я поцікавився, скільки коштує маршрутка до Мцхети, і виявилось, що лише 1 лар, і стало лінь йти кудись, стопити, невідомо де виїзд з міста. Мапу ми купили в книжковому магазині, і вона була наче вирізана з радянського підручника історії – нічого не зрозуміло. Інформаційного туристичного центру в Тбілісі ми так і не надибали, тож купили два квитки на маршрутку, смішні гроші, я пішов купити води, і тут трапився ще один “цікавий” інцидент.

Маленький хлопчик років п’яти-шести почав хапати мене за руки, з криками: “Гів мі мані” – чи шось таке, за штани і просто тягнув вниз. Я обережно уникав будь-яких його спроб залісти в кишеню, намагався його не штовхнути і не пнути, хоча він ліз прямо під ноги. На прощання він нагородив мене смачною царапиною від ліктя до зап’ястя, в нього в руках була гостра бляха, яку я спершу не помітив, але якби і помітив, навряд шось би зробив. Наступного разу я вже відштовхував голодних грузинських дітей, за пів години ми сиділи біля надзвичайного місця — ми були в Мцхеті, давній столиці Грузії. Далі був варіант — піднятися на Джварі, але Нателла сказала — поїхали до моря. Ми ще точно не вирішили, куди їхати сьогодні, і хоч був вже вечір.

Ми поїхали до моря, спершу ми трішки загубились і поцікавились в дядьки, що стояв в забитому провулочку Мцхети і ремонтував свій джип: як дійти до Джварі, він сказав, що самі ви не дійдете. Ми тоді ще про море не думали навіть, потім ми йшли до виходу з Мцхети і народилась така думка – чому б ні, і ось цей дядько наздоганяє нас, я кажу: “Ні, дякую” – справа в тому, що ми йдемо серцем туристичної Мекки, і йдемо вже пів години і вже пару десятків таксистів почули наше “НЄТ”, але він каже: “Та ні, я просто так підвезу вас!”, і ми сідаємо, він висаджує нас прямо на автобані, його лише нещодавно відкрили і в багатьох місцях він зовсім не автобан, і ми успішно переходимо на інший його бік, і стопимо в тому напрямку, звідки вже їхали, в напрямку Кутаїсі, Поті, повертаємося назад до моря. За хвилину ж зупинився таксист, він їхав 20 км і нас взяв, я сказав йому “Ми в Батумі, но подвєзітє сколько сможетє” – він почув сколько, і далі я протягом 20 хвилин слухав його монолог, він таксист і почув “сколько” і казав мені – “да нісколько”. Він просто так нас взяв, але я спершу спробував сказати йому, що “сколько” – це не обов’язково про гроші, але він був вкрай непривітний як більшість таксистів в будь-якій точці світу. Він висадив нас там, де автобан закінчувався тимчасово, і починалась аварійна дорога, швидкість там була невеличка.

Я вже не пам’ятаю, скільки ми стояли, але знову не більше 5 хвилин, це було щось неймовірне. Тепер вже чоловік з жінкою нас везли, вони їхали до Горі. Там під час війни росіяни крали туфлі в казармах. Ми проїжджали величезні поселення біженців з Абхазії, Осетії, а далі військове містечко Горі, славиться воно не лише туфлями – там народився найвідоміший радянський грузин – товариш Сталін. Вони висадили нас там, де дорога звертала на Горі, це була ще й зупинка маршруток (нормальних автобусів в Грузії теж майже нема) ми навіть не знімали наплечники, це була 5-6 машина, що проїжджала повз нас, це була фіра, водій зупинився. Фіра це добре, вона хоч і їде повільно, зате безпечно, крім того можна трішки поспати часом,

Ми їдемо по дорозі, яку вже бачили, ми будемо по ній ще раз їхати, тож ми хоч і багато спілкувались з водієм, він запросив нас якось невпевнено до себе в Поті. Я ввічливо відмовився і подумав, що як другий раз запропонує, я вже не ступлю так, але він не запропонував. Ми зупинились раз в Кутаїсі, трішки розім’яли кістки, і вже в 2-3 ночі були в Поті, там він нас висадив зовсім не біля моря, куди ми так хотіли потрапити, ідея була поставити намет біля моря, звісно, хехе, а далі була та сама ніч у Поті.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ