9e1e88c-0-

Ніч у Поті

Ми вийшли серед руїн. Навколо були якісь напівзакинуті стоянки фур. Грузинські фури виглядають дуже вбого, оскільки в них відкрито всього кілька напрямків — Вірменія, Азербайджан і Туреччина. Російські фури ходять в Грузію, а грузинських росіяни не пускають. Тому в Грузії досі ходять старезні ЗІЛи, КАМАЗи, і є значно популярнішими за сучасних тягачів. Якщо на грузинській дорозі блищить нова і красива фура — вона або російська, або турецька, або ж Іранська. Буквально кілька разів ми бачили вірменські і азербайджанські, виглядали вони так само як грузинські, хоча й блокади для них немає жодної.

Отже, ми вийшли і зразу наткнулись на якогось дядьку, він казав: “Давайте в мене заночуєте в будці. Я тут охоронець. Ей” – кричав він, бо ми подякували і йшли далі, тільки запитавши: “Де тут МОРЕ?”. Але він не відставав, казав, що не бійтесь, слухайте, ну я охоронець, там нікого немає, в будці, ось вона — показав пальцем. Будка дійсно виглядала симпатично, а ми були досить змучені.

Тож ми пішли за ним, він виглядав простим роботягою, але коли ми зайшли на світло, я помітив, що нагадує він швидше росіянина, аніж грузина, або ні, не так — совєтського чєловєка, з лагєрямі і водочкою в прошлом і обидєнном настоящєм. Він був весь в тюремних наколках, в його будці просто кишіли комари, оскільки лампочка, яка горіла при відчинених дверях, була єдиним джерелом світла на найближчий кілометр.

Була друга година ночі. Хотілося спати. В його будці 2 на 2 метри був телевізор, кушетка, яка, швидше була журнальним столом, на якому лежав убогий матрас, стіл, на якому стояв телевізор і стілець. По телевізору йшов страшний кримінальний серіал, увімкнений на всю гучність. Наш “рятівник”, щось середнє між Квазімодо і Шаріковим, і ви не подумайте, що я на нього злий за щось, чи хочу принизити, ні. Він направду був чимось середнім, я уявляв, як він душить котів і чекає на принцесу водночас, у своїй маленькій будці.

Втім, запросив він нас до себе не поспати. За кілька хвилин я запитав, чи є тут десь туалет. Ми довго їхали і останню годину думки були тільки про це. Він сказав — так, зараз проведу. І повів кудись, треба було перестрибувати через якісь дошки, іти по розсипаному щебню, піску. Там був такий пейзаж, наче це дійсно якийсь табір, зовсім не дитячий. Навколо бродили пси, підходили і обнюхували тебе, а потім гавкали. Але це вже навіть на міліметр не сколихувало моєї урівноваженості і бажання знайти туалет. Втім, запах такого бажаного місця було чутно вже за 30-40 метрів. Коли ми все ж дісталися ЦЬОГО місця, я зрозумів, що це ще одна будка, в якій навіть яма — нічого не значить, лайно тут складають просто таки під стелю і нікуди не вивозять.

Поруч з туалетом сиділи біля розваленого ЗІЛа якісь два роботяги, мій ахраннік пояснив їм грузинською, що я — путнік і страннік, і один з них приєднався до нас. Ми повернулися назад в будку вже втрьох, я був в якомусь дуже дивному стані і не розумів, що відбувається.

Я пояснив Нателлі, як дійти до туалету, а сам залишився думати, що ж робити. Ахраннікі зникли, після кількох натяків – “Бухньом?” – я відповідав категорично “Ні”, і направду зразу сказав йому, що ми б хотіли б тільки поспати, ЯКЩО МОЖНА. І він казав: “Так, так, звісно!” – хоча мав на увазі, звісно, абсолютно інше. Він запалив якусь палочку “Анти-комар”, і в будці стало просто неможливо знаходитись, до того ж, комарі нікуди не зникли. В цей самий час я запанікував. Тільки що я послав Нателлу саму туди — де собаки, треба перестрибувати через дошки, і купа інших нєопесуємих приємностей. Але поки я про це подумав — вона і повернулась, на щастя.

Далі ми поки їх немає розклали спальники, наш охоронець показав, на кушетку, що ми можемо там поспати, ми лягли в спальники і спробували заснути, але це було неможливо: кримільнальний серіал в телевізорі, журчання комарів повсюду завдавали удару по вухах, палочка проти комарів по носу, а до того ж, вони повернулися. Вони повернулися з двома пляшками горілки, один з них всівся мало мені не на голову, і так: “ЕЙ — пьйом?”. Крім того, в цій неймовірно маленькій халупці вони почали курити страшно вонючі сігарєти. Я сказав вкотре: “Нє, дякую, ми просили тільки поспати, ЯКЩО МОЖНА”. Це зараз я так пишу про це все смєло, тоді я був милим і хорошим, я просив їх, просив тільки поспати, сподіваючись на міжнаціональне порозуміння. Але у відповідь чув тільки: “Без праблєм, брат, бєз праблєм, СПІТЄ!” – зрештою ми зрозуміли, що це не варіант — так чи інакше — ми тут все одно не заснемо. Ми просто не мали сил з ними спілкуватися. Тим більше, вони були зацікавлені навіть не в спілкуванні. Нам було страшно боляче, але коли вони вийшли, купити нам пепсі, аби ми хоч символічно з ними пабухалі, ми швидко зібралися і одяглися, нам зовсім не хотілось їх пепсі, і направду ми були настільки змучені, що коли я підвівся, довелось трішки присісти ще, аби все ж нормально триматись на ногах. Невідомо звідки взялась ця страшна втома, але треба було тікати, аби хоч трошки її позбутися. Ми приїхали в Поті, аби поставити намет десь біля моря і поспати там, біля моря. Він повернувся. Мені було страшенно боляче, неприємно, важко — але я зробив це. Я вибачився кілька разів і сказав дяді: “До побачення. До побачення, дядю, дякуємо за все, було дуже мило, але ми хочемо покупатись” – збрехав я. “Як, отак вночі?” – спитав він. “Підете вранці — поспіть поки в мене, знову повторив він те, що вже казав неодноразово”. Але я ще раз подякував, і ми пішли. Він намагався всунути мені пепсі кудись в кишеню, але я викрутився, дуже дякував йому, і ми все ж пішли геть. Він ще довго гукав нам вслід: “Не бойтєсь”. Його “Нє бойтєсь” – було дуже багатозначним.

Спершу за нами прямо від нього пішла величезна зграя собак, вони нас переслідували кількасот метрів. Аж поки ми не дійшли до якоїсь заправки. О, диво, але вона працювала, хоч була вже майже третя ночі. І на ній навіть стояла якась жінка, заправлялась, хоча поки ми йшли до цієї заправки через місто — не бачили жодної автівки. Ми запитали, як дійти до моря і вона показала нам шлях, і ми пішли.

І йшли ми довго-довго, пройшли поліцейський відділок — і загадали, що влаштуємо перевірку поліцейським — напросимось до них у відділок, але не в цьому місті, бо тут є мооореее. Ми навіть не сумнівалися в тому, що це збудеться, оскільки все, що ми загадували в подорожі — збувалось. Все до єдиного, але ж ми не загадували нічого нереального. Хоча в даний момент, це здавалось все ж трохи нереальним, це був жарт — це ж очевидно. Поліцейські, вони скрізь тупі поліцейські, серед них майже немає людей, саме так казав мій словацький друг з попередньої подорожі, так-так, тому це був швидше жарт. Але ми були максимально близькі до Бога, так казав близький до Бога – Олексій Альошкін.

Перед тим, як ми вирушили в цю подорож, за кілька днів до цього він мені наснився. Це був дуже дивний сон, там був Альошкін і Тетянич, два українські божевільні янголи. Я прокинувся і хотів задзвонити до Альошкіна, який живе за 300 кілометрів від Києва, але він сам мені задзвонив як тільки я взяв телефон, аби набрати його. Він сказав: “Я в Києві, давай зустрінемось!” Я не вірив тому, що чую, він в Києві буває дуже рідко і це ніяк не могло бути співпадіння. Він був дуже радий нас з Нателлою бачити, він говорив безперервно і лише по першій годині його монологу, з якого я жадібно ловив істину, я зумів вставити свою розповідь про те, що він мені саме снився, і я саме хотів йому задзвонити. І він пояснив, що це знак того, що все йде правильно і те, що я знаходжусь дуже близько до Бога через те, що роблю те, що бажає душа. І ці бажання, кожного дня в подорожі ми щось загадували, і не було жодного бажання, яке не збувалося. Направду, такого НЕ БУЛО.

Коли в нас був поганий настрій — ми не могли зловити жодної машини, ми були далеко від Бога, очевидно, ми не загадували жодного бажання, ми просто “стопили”, без жодної мети. І це нам не вдавалося. Не знаю, де той Бог, як він виглядає і чим займається. Чи є в нас душа, чи є совість і чи є щось нездійсненне. Я волів би бути ближчим до Альошкіна, аніж до Бога, наскільки це можливо. Але факт був беззаперечний — ми робили саме те, чого бажали, чого потребували як пігулок, як ін’єкції. Ми були сильні як буйволи, ми тягнули на собі тяжкі наплечники, йшли з ними десятки кілометрів, а як якийсь водій намагався допомогти їх піднести — одразу ж згинався і кричав — ЯК ВИ ЦЕ НОСИТЕ?? Ми спали на вулиці, спали під дощем, ми їли як заманеться і жодного разу не захворіли. Ну, поки що жодного. Поки що все йшло дуже добре. Мені здається, ми просто були максимально близько до самих себе, до того, чого бажає все наше єство, ми пізнавали світ так, як вміємо і як бачимо можливим. Ми пізнавали світ так, як його пізнавати найприємніше — бездомними бродягами.

Але щось я відхилився від розповіді. Отже, ми йшли і йшли, давно вже минули той поліцейський відділок і забули про те, що загадували навіть. Ми вже думали про співи, і загадали зустріч з справжнім хором, багатоголоссям. Ми повинні ще почути його! І так ми дійшли до набережної, на якій, насправді, не було жодного піску. Там були величезні глиби каміння і купа собак, там поставити намет було б неможливо. Ми йшли вздовж набережної в бік маяка, який давав трохи світла, але навколо були тільки самі глиби, дійшли до тупика, фактично, я запропонував поставити тут намет. Але Нателла побачила, як в каменях хтось ворушиться. Мені це видавалось нічним брєдом, я не бачив нікого, але ми побігли, було весело. Я всього лише трішки стібався з того, як Нателла лякалась невідомого рухливого тіла серед каменів у тупику шляху.

Ми повернулись до міста, це був приватний сектор, була ідея дійти до поліцейського відділку і реалізувати план. Але перед тим ми хотіли принаймні знайти хоч щось відчинене, аби купити води, вже була третя ночі з копійками і спрага мучила страшенно. Але нічого не було, і жодного джерела теж, аж тут ми помітили чоловіка на балконі, який стояв і дивився на нас.

– Перепрошую, можна у вас намет поставити? – спитав, я

– Звісно, заходьте! – відповів він і усміхнувся.

Він запрошував в дім, який в нього виявився досить великим, але ми подякували і залишились на вулиці, розклали намет. Він закрив свою вівчарку, яка вже встигла нас обнюхати і обгавкати, в домі. І раптом зник і розмовляв з кимось за будинком. Дивно, хто ще ходить по вулицям о третій ночі, крім нас? За кілька хвилин він повернувся і пояснив, що це були поліцейські, вони питали — хто ми такі, і він пояснив: “Шукачі пригод з України. Правильно?” – перепитав він нас і усміхнувся. Ага…

В нього на подвір’ї була “водокачка”, такий шланг, під який треба підставляти тару і качати іншою рукою воду. Вода качалась туго, я наповнював півторалітрову пляшку довго, шланг був товстий і вода розливалась, не потрапляючи до пляшки. Але, наповнивши, ми вмить випили ці півтора літра.

Дядько раз запросив додому, але я собі думав так, якщо зайдемо додому — то вже не втримається і запропонує поїсти, як вже поїсти, то вже і розмови, а ми знову таки, зараз — тільки спати… До ранку.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ