9e2f269-17

Ніч в поліцейському відділку

Про цю історію була ще колонка в журналі Країна.

За весь цей час у нас було всього кілька неілюстрованих історій, які загалом можна було назвати так: “Нателла проспала” або “Нателла завтикала!” У всіх інших випадках вона ловила найцікавіші моменти, які можна було зловити. Але буває таке, коли ти просто не можеш фотографувати, таке – коли ти ловиш кожну секунду, здається, що це відбувається не з тобою, і мені здається, що в цей момент найменше думаєш про фотоапарат. Ну звісно, якщо ти не фотоманіяк.

Ми приїхали з пів-дороги з Ушгулі назад в Местію.

Ми сходили в якийсь дивний ресторан, до якого вела стрілочка, і вийшли до тої самої річки, вздовж якої ми їхали всю Сванетію. Завжди вона була так низько під нами, але тут — прямо таки можна було доторкнутись, от тільки вона була настільки швидкою і холодною, що по мірі того, як ми до неї спускалися, нам ставало холодніше і холодніше, а повітря ставало все насиченішим вологою. І так ми опинились біля ресторану, який виявився закритий, точніше в ньому не виявилось електроенергії, а дощ накрапав, але здається ми мокріли від річки, а не від нього і ми пішли назад. Схоже цей вказівник був не для пішоходів, а для автомобілів, бо дорога від вказівника до ресторану досить довгою виявилась і от ми подолали її в інший бік, еврика!

А далі ми знову йшли по тим самим стежкам Местії, ми заглянули під міст і побачили як прекрасний гірський схил встелений сміттям і вирішили, що нам точно пора забиратися звідси. Ми поїли в якійсь страшнющій забігайлівці, де було лише одне меню, зате по-русски і англійською, одне меню, яке давалося на всі столи, а їх було штук 20. І от ми вистояли в черзі за меню, потім виявилось, що в них майже нічого не залишилось, але врешті ми з’їли якийсь, як і очікувалось, несмачний суп.

Після такої вечері настрій став ще “кращим”, ми пішли до виходу з Местії, нам тут явно не були раді. В мене з’явилась ідея якомога швидше покинути це місто, а Нателла хотіла залишитись в якомусь з місцевих “гест-хаусів” і ми домовились, що ми станемо десь по дорозі на виїзд і застопимо. Ми загадали, що нас зустріне хтось, хто і забере нас додому. Тож ми просто стояли на виїзді і ввічливо посміхались. Кілька машин зупинилось біля нас і запитали, чи ми, бува, не заблукали, чи не треба, бува, нам, показати дорогу, бо в них для нас місця в машині не було…

Кілька бабусь пройшло повз нас і ми взаємно поусміхалися, але так і лишились стояти далі. План не спрацьовував і ми вже збиралися іти шукати по болоту “гест-хаус”, аж тут повз нас проїхала поліцейська машина, вони в Грузії всі однакові, це Міцубіші Л200. З неї вийшло дві жінки, одна підійшла до нас і сказала:

– Підійдіть до тої машини. Ви автостопом, так?

– Ну так, – ми відповіли і трошки засумнівались, але пішли до поліцая.

– Ви куди? Ніч надворі! Вам немає де переночувати? Поїхали, вирішимо! – це сказав чоловік за кермом поліцейської машини. Достатньо упітаний, що не схоже на грузинську поліцію.

Ще в Поті ми домовились, що коли нам не буде, де заночувати — просто підемо до поліцейського відділку і попросимо заночувати в них у дворі в наметі. Такий в нас був план. Але іти до відділку не довелось. Нас туди відвезли на машині з міста Местія до села Бечо. За кермом виявився начальник поліцейського відділку.

– Скільки ви вже в поліції? – запитав я.

– 15 років. Але 5 років тому у нас все повністю змінилося. Всіх перевчили, більшість
звільнили.

Стереотип про те, що “всіх старих звільнили і набрали нових” було розвіяно. За 10 років в поліції радянського зразка можна було навіть залишитися людиною.

Ми приїхали на цьому поліцейському джипі до відділку серед невеликого села Бечо, що знаходиться серед гір на перевалі. Поліцейський відділок ззовні виглядав як і всі тепер в Грузії — наче сучасний банк. Повністю прозорі вікна. Всередині ще двоє поліцейських. Кабінет начальника, приймальня, ванна кімната, перевдягалка, кімната для відпочинку з двоповерховими ліжками. Жодних зайвих речей, жодних портретів, в приймальні стіл, стільці, два комп’ютера з інтернетом і телевізор.

Начальник сказав — тут у нас спутникова антенна, зараз включу якийсь ваш канал. Виявилось, що їх спутник ловить тільки наш канал “Рада” і якийсь спортивний, тож ми продовжили дивитись якісь американські поліцейські хроніки. Начальник взяв одного з підлеглих і вони поїхали патрулювати по околицям. Сказав, що скоро повернеться.

На вулиці йшов дощ. Пройшло всього пів години, він повернувся вже сам. По дорозі, напевно, завіз підлеглого додому. Ми думали поставити намет на дворі, але він запропонував переночувати у відділку і ми не відмовились.

Ще коли ми їхали з ним на машині до відділку, я уявляв як нас помістять в якусь вільну камеру на ніч. Але камер і затриманих у поліцейському відділку немає взагалі. Нам запропонували зайняти верхні полиці на їх двоповерхових ліжках. На вулиці було справді холодно, як усі ночі в горах, навіть влітку. Крім того лив дощ і ми не довго думаючи погодились.

У відділку була дуже пристойна душова, але там я побачив те, що бачив ще десятки разів у Грузії. Те, що єднало сучасну Грузію із Україною років 10 тому. Практично в усьому Грузія виглядає набагато просунутішою, але це одне дещо — це вода. Вода, яка ллється з усіх усюд. Сантехніка — ось це біда цілої Грузії. Навіть тут, в цьому новісенькому поліцейському відділку кран просто НЕ ЗАКРИВАЄТЬСЯ, і вода ллється весь час! І це вже п’ятий або шостий такий самий кран, який ми зустріли, три з них ми бачили в Тбілісі, решту — по всій Грузії. Це страшенно засмутило черговий раз.

Ми швидко розпакували спальні мішки, залізли на другий поверх і заснули, поставивши будильник на 7-му ранку. Рано вранці ми прокинулись. Під нами лежали два розброєних поліцейських, на вікні лежали два пістолета та дві фуражки. Ми тихенько спустились, склали речі. Один з них прокинувся, відкрив нам двері, усміхнувся і побажав щасливої дороги.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ