12401000_10153333599491783_4933411502170803431_n

Олександра. Частина перша

Зі Станиці Луганської. 91 рік. Олександра була вивезена німцями в 41-му, два роки була остарбайтером у таборі, там познайомилася із голландцем. Зараз вона живе в голландському Дордрехті і агітує сусідів голосувати завтра на референдумі про Україну “Так”.

Пізніше розповім вам історію її життя, а цей запис буде про нашу неймовірну зустріч. Напевно, одну з найбільш емоційних, яка зі мною ставалася за останній час. Після спілкування з нею ми йшли з її внучкою Лізою до потягу і в мене не проходило відчуття сп’яніння. Олександра дуже жвава і хотіла б бігати і стрибати, але ходить вже із паличкою по своїй квартирі. Вона живе у будинку, де усі двері відчиняються автоматично, із найменшого доторку до них, це будинки для пристарілих людей. В одному корпусі живуть ті, кому потрібна допомога. Олександра живе останні 12 років у іншому корпусі – у неї завжди є кнопка виклику допомоги, ці будинки побудовані для людей з будь-якими особливими потребами. При цьому інтер’єр квартири Олександри не сильно відрізняється від того, що люблять українські бабусі – вона сама у квітчастій блузці, навколо ікони, сухі квіти, купа українських скриньок, чашечок і тарілочок.

– Чого ж ви мені так пізно подзвонили! В мене ж майже немає чого покласти на хліб! – Свариться вона одразу з порогу на Lisa, що пише зараз книгу про Україну. Здається, Ліза знала одразу, що не варто дзвонити зараннє, тому зробила це всього за кілька годин до нашого візиту.

Місяць тому Ліза приїжджала до України на 24 дні, щоб дослідити країну, звідки походить її бабуся. Ліза шукала молодих і цікавих українців, щоб скласти для себе портрет сучасної України. Вона зараз активно виступає на дискусіях, щоб пояснити, чому Україна потребує Асоціації голландцям. Шкода, що таких як Ліза дуже мало.

Прийшла навіть Лізина мама, дочка Олександри, але за двадцять хвилин мусила повертатися на робот з обідньої перерви. Вона дуже слабенько говорить російською, Олександра краще, щоправда досить часто переходить на голландську автоматично. Я уважно слухаю все, що вона говорить голландською, через кілька фраз Ліза її зупиняє і каже:

“А тепер ще раз російською для Богдана.”

На якийсь момент ми з Лізою відволіклися і заговорили про щось англійською. Олександра пішла через свою кімнату і коридор, обійшла нас з іншого боку і дістала із шухлядки два конверти. В моєму конверті було 50 євро. Пізніше я віддав його Лізі, мені було страшенно незручно отримати такий подарунок, але Ліза сказала, що відмовляти не можна – образиться.

– Щось собі купиш! Ти ж перший раз в Нідерландах?

Олександра розповідала, як важко було їй пристосуватися до того, як голландці скупо накривають на стіл. Вона працювала тут в російському кафе “Шахиризада”, аж поки її голландський чоловік не сказав, що ніякої більше шахиризади. У Олександри було шестеро дітей, один син помер торік.

Ми вийшли від Олександри і почекали поки вона вийде на свою терасу. Помахали їй рукою, вона просто світилася від щастя, такі промені йшли з її балкончика на нас. Дійшли до повороту і обернулися ще раз. Ліза сказала, що вона нізащо не зайде назад і не перестане махати нам вслід, поки ми не зайдемо за поворот. Так воно і було.

А ще Ліза сказала, що я мушу викласти цю фотографію, бо її бабуся на ній виглядає закоханою шістнадцятирічною дівчинкою. Всередині вона такою і є.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ