0_1

Олена Герасим’юк про репресії у Карпатах

Київська письменниця. 24 роки. Працювала на Радіо Свобода, займається правозахисною діяльністю. У 2013 році вона стала літературним відкриттям року і того ж таки року з нею був пов’язаний один невеличкий скандал – Олена була першою і єдиною письменницею, що відмовилася від президентського літературного гранту, оскільки президентом тоді був Янукович.

Олена працює з проблемами, за які не кожен хоче братися чи навіть помічати. Олена займається політв’язнями і проблемами українських тюрем. Вона збирає інформацію про порушення прав ув’язнених, про судові процеси, на яких порушуються права людини. Разом з Денисом Поліщуком займається проектом “Розстріляний календар”, де збирає інформацію про арешти української інтелігенції.

– Останнім часом моя сторінка схожа на стіну крєматорія, а не на фісбучєк юної дєвіци,- пише Олена у себе на сторінці. – Я сама придумала собі цей ад і варюсь в ньому цілодобово. А після цього ада попаду в нормальний ад, все сходиться.

Але, насправді, не думаю, що Олена могла б вибрати собі якесь інше пекло. Ми два тижні тому в рамках експедиції Карпатами були в гостях у Олени в селі Прокурава, звідки походить її батько. Село знаходиться посередині між відомими Шешорами і Космачем, де свого часу відбувалися фестивалі. Батько Олени – український поет Василь Герасим’юк, що народився у засланні в Караганді. Усю їх родину було вивезено з України майже одразу по закінченню другої світової.

– Це була дуже добре спланована акція. – Розповідає Олена те, що їй свого часу розповідали дід із бабою. – Вивозили у вагонах для скоту цілими селами. Хтось встиг втекти, бо інформація, що буде виселення, ходила по селу, але усі сховатися не могли. Невідомо було й на коли планується переїзд на “вічне поселення”. Усе виселення зробили фактично за добу, у день, коли пішов перший сніг 1947 року.

В Карпатах був основний центр боротьби з більшовизмом. З села вивозили всіх за списками, оскільки розуміли, що найбільша біда – це не УПА, що переховуються в лісах, а села, що годують свою армію. УПА були дуже добре організовані і не зважаючи на те, що формально в селі усім заправляли чекісти – тих, хто здавав їм будь-яку інформацію – жорстоко страчували. У Олени на стінах будинку висять портрети різних людей.

– Оце сотник Бандура. – розповідає вона. – Він переховувався дуже довго зі своєю дружиною. Їх здав чоловік сестри Бандури, який думав, що його жінка ходить “наліво”, а вона носила їм їжу. Конспірація була настільки серйозною, що навіть чоловіку вона не могла про це говорити. Коли він показав місце і чекісти підійшли до їх криївки – всередині пролунало два постріли. Для них це була величезною втратою, оскільки було завдання взяти серйозного бійця живим. Чоловік, який їх здав, сам почав переховуватися у лісах. Більшовики не взяли його до себе, він їм був уже не потрібен. Він поцупив жіночий одяг, переодягався і час від часу виходив у село красти з городів їжу. Історія закінчилась тим, що двоє жіночок (переодягнених повстанців) повели переодягненого чоловіка у ліс і більше його ніхто не бачив.

Один із прадідів Олени був командиром батальйону Січових Стрільців. Інший прадід – командиром УПА. В неї спадкова кров бійців за справедливість і свою землю. Прадід з УПА ховався в лісах, у селі повсюди були чекісти, втім, його хата суворо охоронялася місцевими, оскільки це командирська хата.

– Прадід любив вітражі. Вхідні двері були з надзвичайно красивими дорогими вітражами. – каже Олена. – Якось до них прийшли і довго стукали. Бабуся злякалася, їй здавалося, що вітражі зараз просто розіб’ються і це може батька засмутити, тому вона відчинила. На її превелике здивування – за дверима стояли вояки у формі УПА. Вона одразу запідозрила, що тут щось не те, оскільки всі вояки знали, що це хата командира. Вони говорили українською і сказали, щоб вона накрила стіл, а коли вже сіли, поїли і випили – перейшли на російську. Тільки тоді дівчинка остаточно зрозуміла, що це ніякі не упівці. Замасковані чекісти були дуже майстерно.

Десять років родина Олени жила у виселенні біля казахського міста Караганди. Де-факто, це був концентраційний табір легкого режиму, за межі якого хоч і можна було виїжджати, втім, заборонялося його залишати на довгий термін. Люди відмовлялися працювати на більшовиків і часто мухлювали – йшли до фельдшера, аби отримати довідку про лікарняний. В таборі, у якому українці з нуля будували власні помешкання, усі мріяли про повернення, і як тільки це стало можливим – на “вічному поселенні” не залишилися практично нікого. Сталін помер і після ХХ з’їзду КПСС людям дозволили повернутися до своїх помешкань.

– Коли моя родина поверталася – у них на руках був ще зовсім маленький син, мій батько. Дорога із Казахстану займала тиждень, поверненням кожен займався сам і за власний рахунок. В Караганді в них вже були будинки, але нікого це не турбувало. Прив’язка до землі була колосальною. Коли люди повернулися у Прокураву – їм стало зрозуміло, що більшість хат уже не існують, на їхніх землях живуть інші люди. Але це нікого не цікавило. Мої дід із бабою із братами і сестрами, з іншими односільчанами брали і з нуля будували собі нові будинки. Взаємодопомога була як під час партизанських дій чи під час Майдану. Усі допомагали один одному – і за кілька місяців вже відбудували собі нові помешкання.

Війна з УПА офіційно тривала до середини п’ятидесятих. Після війни Радянський союз почав масштабну кампанію із затирання слідів своєї діяльності і перебільшування військових звитяг червоної армії. “Не забути історію” вчили десятки років у школах, де, насправді, йшлося про піднесення загальнорадянського і забуття національного руху.

– Нещодавно я приїжджаю в село, а в мене питає дівчинка-сусідка, їй чотирнадцять років: Слухай, що ти думаєш, якщо сюди дійдуть москалі – вони нас вивезуть чи розстріляють? Уявляєш, в 14 років такі думки.

Мені здається Олена не вибирала собі пекло, воно саме її вибрало. Для неї страшенно важливі слова “Не забути”, тільки вже в іншому, не радянському контексті. Історія маленьких міст і сіл, що постраждали від сталінських репресій і червоної армії значно більше, ніж від німецької окупації, все ще недостатньо досліджена і викладена. Але вона займається і сучасними в’язнями, випадковими жертвами режиму, що вже пішов, але все ще затримався. Писати про тих, хто був репресований, і рятувати тих, хто потрапляє під колеса тих, хто все ще живе за радянськими кодексами. Сил тобі на все це і однодумців.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ