0_10

Оленка і Андрій про міграцію і вулики

Їм по 32 роки. Вони з Тячівського району Закарпаття. Із сусідніх сіл. Оленка – із Дубового, а Андрій – з Калини. Втім, не зважаючи на те, що жили вони практично по сусідству, вважається, що із самого дитинства виховувалися у зовсім різних світах, середовищах, вони із різних каст Дубівщини.

– Наші шляхи не перетиналися, – каже Андрій. – Вона з вуликів, а я з хат. Ми з різних середовищ. Ті, хто з вуликів – воювали із тими, хто з хат і навпаки.

Що ж таке вулики у селі на Закарпатті і як у них могли жити люди? Все дуже просто, у селі Дубове в 60-х роках почали будівництво цілого мікрорайону з 4-5-поверхових будинків, побудували лікарню, школу і дитячий садок для людей, яких заселяли у нові помешкання. Сюди звозили спеціалістів з усього совка для роботи на новому вертолітному заводі. Батько Олени, про якого буде наступна історія, був привезений із Кишенева. В Радянському союзі зазвичай не люди вибирали роботу, а робота людей, тому правильніше писати “привезений”, аніж “запрошений”, хоча, звісно, можливість відмовитись завжди була, втім, не завжди можна було сповна оцінити наслідки такої відмови від переселення до іншого регіону і навіть іншої республіки.

Тячівщина, до якої належать ці два села, лише після Другої Світової, тобто у 45-му, стала територією УРСР і тоді почався її занепад. Московська пропаганда досі стверджує, що у закарпатців своя власна ідентичність і вони ніколи не були українцями, тут активно фінансуються сепаратиські рухи. Втім, з села Дубове походить Іван Чендей, автор сценарію “Тіней забутих предків”. Іван народився у 22 році і прожив 83 роки. У своїх згадках про Дубове ще у 1981-му він досить іронічно писав про руїну, до якої призвів тут Радянський Союз:

“Ми промандрували в Дубовім, озираючи саме село, чи то пак селище, з його “достопрімєчатєльностями”. Звісно, сходження до Дубівського місця вічного спочинку доповнило наші уяви про ті цвинтарі, що справді варті людської великої уваги і в слові, і в барвах з палітри, і в мелодії… Як Ви могли пересвідчитися, все на землі здатне старіти, навіть цвинтарі. Отой старий з камінним хрестом – скидався на вічну тишу, на спокій, коли на отому молодому християнському з могилами дідів, мами, брата і т.д. іще все озивається плачами, іще рябить одягами, іще гомонить Великодніми молодіжними забавами – і досі в Дубовім побутує звичай вибиратися у Великодні дні на цвинтар: тут молодь влаштовує собі завгуру… Як і десятки, сотні літ тому… А Ілля Попович? Мій «нєліцепріятний» суддя! А дубок, що його садив сам Іван Михайлович? А руїна колишнього богатиря-корчмаря Канюки! Отой будинок, що в ньому пилося, їлося, танцювалося, мололося і перемелювалося… Тепер він розкидався, за якихось дві тисячі карбованців проданий… І знову я тут уже бачив цей будинок іще тоді, як лишень зводився… Скільки вражень, Скільки асоціацій, і як добре, що я бачив не тільки народження будинку, але й погибель його! Що треба іще літератору для простору думкам, для простору образам?.. “

У селі Калини, звідки родом Андрій, народився видатний громадсько-політичний діяч Едмунд Бачинський, що був мером Ужгорода у 20-х роках, сенатором чехо-словацького сейму і міністром внутрішніх справ підкарпатського уряду. У історії країни одного дня, Карпатській Україні, Бачинський теж яскравно відзначився, про що мало хто згадує. Він устиг бути делегованим у Мюнхен для переговорів із німецьким міністром закордонних справ Ріббентропом про необхідність незалежності України від Угорщини і Чехо-Словаччини. Наскільки б це було неприємно для антиукраїнської сепаратистської пропаганди на Закарпатті, але ще до приходу СРСР на ці землі тут був один із найважливіших центрів українства. Бачинський не емігрував, тож був засланий у концтабір в Єнакієво, де помер від тифу. Те ж саме сталося із більшістю громадських діячів регіону, так тут знищилися еліти, натомість з інших земель були завезені інженери, механіки і конструктори. На заміну одній еліті приходила інша, пролетарська, не прив’язана до землі. Таким чином вирішувалася проблема національного самовираження. Привезені “вулики” одразу ворогували із “хатами”, у них були хороші посади, новенькі помешкання, соціальний пакет, вони були здебільшого російськомовними, тоді як у селян відібрали землю в колгоспи і примусили працювати за безцінь. Так на касти поділилося і село Дубове, де з’явився стратегічний завод державного значення, що підпорядковувався безпосередньо Москві.

– Ми з Андрієм зустрілися випадково, – розповідає Оленка. – Познайомилися на вулиці. А за кілька годин я сиділа на кухні в друзів. Він до них теж прийшов у гості. Це було так несподівано. Пам’ятаю, як він поклав ноги на стілець біля мене. Я сказала: “Прибери”. Тоді він звернув на мене увагу. Не пам’ятаю, щоб ми були якимись багатослівними. Я тоді вчилася в Ужгороді і була в гостях у батьків. Наступного дня поїхала.

Андрій вчився у Рахові, на вчителя фізкультури. Паралельно їздив працювати у Чехії, куди його покликав батько.

– Я дізнався номер її телефону. Мобільних тоді ще майже ні в кого не було, вони коштували тоді як машина. – каже Андрій. – Пам’ятаю як я пішов на пошту біля її гуртожитка в Ужгороді і дзвонив з пошти їй на домашній. Вона до мене тоді вийшла і з того часу ми ніколи не розлучалися.

У Андрія і Оленки двоє дітей. Останні десять років вони живуть у Чехії. У Андрія своя будівельна компанія. На новорічні свята приїжджають до рідні. Батько Андрія теж має свою фірму в Чехії. Андрія тягне додому, Оленку – значно менше. Ми потрапили в гості до них у селі Калини, оскільки Траян, про якого вже була історія, рідний брат Оленки. Наступна історія буде про його батька. Олена і Андрій страшенно раді були прийняти гостей, до того ж, це було 1 січня, у всіх не проходив усе ще новорічний настрій. Олена наварила на всіх нас смачних закарпатських страв. Андрій каже, що повернувся б, якби в Україні можна було б легально вести бізнес і не треба було б нікого не обманювати і йти на компроміс із своєю совістю. Його компанія здебільшого працює зараз з німецькими підрядниками. Вони живуть за кілька кілометрів від німецького кордону, у тій самій Судетській області, що у час, коли на Закарпатті зароджувалась Карпатська Україна, була анексована Німеччиною.

Завод, на який приїхав працювати батько Олени, розграбований і закритий. Це був єдиний завод в Україні, що мав повний цикл збірки гелікоптерів. Безліч закарпатців після розвалу Радянського Союзу так і не повернулися до землеробства, у радянський час вони працювали будівельниками по усій території совка, а коли Україна отримала незалежність – почали займатися будівельним бізнесом, щоправда вдома більшість із них виявилися непотрібними.

 

Прочитайте також про брата Оленки – Траяна, а також про те, як ми піднялись на телевишку разом із Сергієм Васильовичем, татом Оленки і Траяна.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ