221abe3-1

Поті-Хобі дивовижним автостопом 12.08

Прокинулись ми не дуже рано, не так як планували — біля 10 ранку. Вдома нікого не було, собака була зачинена, схоже. Ми повільно складали намет, чекали, поки той, хто нас тут прихистив з’явився, аби ми могли подякувати. Але… Не дочекалися. Залишили записку, на якій залишили навіть наші контакти провсяк випадок.

І пішли. Спершу ми офігіли, адже прямо біля його дому було море, буквально за кілька будинків. І жодних каменюк — сам лише пісочок. Але настрою купатися не було, хотілося якомога пошвидше доїхати тепер вже до Местії. І ми знову пройшли той поліцейський відділок, знову дійшли до тої самої заправки, де вчора питали дорогу до моря. Там я запитав, як пройти до виходу з міста в бік Зуґдіді. Мені показали, ми пішли, але пройшли недалеко.

За кілька метрів від заправки раптом почав сигналити якийсь мерседес і став прямо за нами. Я подумав — блін, що це за зухвальство. Звідти вийшов якийсь грузин. Мушу зізнатись, для мене обличчя навіть українців настільки подібні, що накопилось вже стільки історій, коли я не впізнавав близьких друзів, або навпаки — упізнував, але то були насправді не вони. А грузини взагалі — особливо чоловіки для мене всі на одне обличчя. І цей виявився не винятком. Він сказав: “Ви мене не пам’ятаєте? А я вам пам’ятаю! Я впізнав по ось цих штанях!” – і показав на зелені алладіни Нателли. Їх важко було не впізнати, так. Виявилось, що це він був нашим першим водієм в Грузії. Він вивіз нас із Батумі і пригощав морозивом. Тоді він їхав з дружиною, а зараз був сам. Дійсно, це був той самий мерседес. До речі, про мерседеси — їх в Грузії більше, аніж будь-де у світі. Тут є колекція старих мерсів всіх років. І в мене навіть є теорія — що грузини особливо люблять саме ці автомобілі, не лише тому, що немає ввізного мита, а й тому, що знак мерседеса нагадує Хрест Святої Ніно, типовий грузинський хрест, в якому “опущені руки”. Цей хрест часто малюють без стояка, тому він і нагадує символ мерса.

Отже, це був той самий чоловік. Але поруч зупинилась ще одна машина — міні-вен. В ньому сиділо двоє у чорному. Очевидно, з церкви. Вони тут же покликали нашого друга. Той сказав — почекати і за хвилю повернувся. Він мав в руках 2 ларі, і сказав — це від батюшки подорожуючим! Ми були страшенно радісні, не взяти цих символічних двох ларі я не міг. Я поклав їх собі в кишеню в спідницю.

Він запросив нас на каву до себе — сказав: “У мене тут невеличка кафешка”. Коли ми приїхали туди, виявилось, що в нього не лише кафешка, а ще й яхта, і кафе стоїть при порту, тобто це такий собі міні-яхт-клуб. Поки годували “каву” – ми покатались з ним на яхті і побачили все Поті з моря. В одному моменті він сказав: “Ось це, будь ласка, не знімайте. Це ми будуємо новий корабель, яким бомбанемо, якщо Росія на нас знову нападе”. Це було щось фантастичне, від самого початку нашої зустрічі. Нас нагодували, запакували їжу з собою, а тим часом прийшли ті два батюшки. Виявилось, що це главні батюшки Поті, вони сказали, що їдуть саме зараз до Хобі в монастир ХІ століття. І хочуть нас забрати з собою.

І поїхали ми усі разом, з нашим новим-старим другом із Поті. Вони розповідали нам легенду, чому хрест в Грузії саме такий, особливий. Пишалися тим, що грузинська церква єдина, і тому є єдиний народ, цікавились, як з цим в Україні. Вони питали, чи ходимо до церкви, ми чесно відповідали, що ні. І головний батюшка, який був за кермом, розповідав про свій власний прихід до церкви. Історія була дуже типова, і в ній, на диво, не було якогось моменту прозріння, дуже типового для сектантських методів завлєчєнія в церковь. Це було приємне притяжіння. Ми сходили в церкву при монастирі, зробили кілька знімків. В церкві вони показали нам як молитися, вручили по три свічки. Нателлі пов’язали хустку на голові. Це було якось, навіть, чарівно. Ми поставили свічки і думали про щось хороше. Я вкинув ті два ларі, подаровані нам батюшкою, назад, до скрині в церкві. Ми підійшли ще до дуже старого джерела води, вмилися і набрали з собою доброї водички. І батюшка пішов, а наш друг сів за автомобіль батюшки і хотів нас відвезти кудись на трасу. Але тут йому подзвонив батюшка і спитав, чи не хочемо ми приєднатись до трапези. Звісно, ми хотіли. Сьогодні була якась річниця цього монастиря, тому тут зібралась вся “рать” грузинської церкви. Був і верховний глава.

Але про це ми дізналися пізніше, спершу ми думали, що це все — люди з цього монастиря. На столах була купа наїдків і напитків, а люди постійно співали. Було близько десяти чоловік, які поділялися на дві або три групи і змагалися, хто буде краще співати — низькими чи високими голосами, це була гра і в той самий час — це було дивовижне багатоголосся і справдження нашого учорашнього загаданого бажання. Тут вийшов ще якийсь чоловік, схожий на таваріщя. Він довго говорив, всі здебільшого хіхікали при цьому одне до одного відвертаючись. Потім батюшка нам пояснив, що це — мер Поті, який був за совєтів. Його дуже не любили, він був проти церкви, як і всі таваріщі, а тепер він приходить і говорить якісь речі, але люди все одно сміються з нього. І я собі уявляв, аби в Україні так було… Ех. Сміялись з тих, хто правив за совків, але ні, вони тепер героями стали.

Довго говорив і верховний батюшка. А далі — все закінчилось. Дуже швидко… Якісь десять пісень — і все… А хотілось ще і ще… І ми сіли назад в машину батюшки. Хто сів, а хто присів і так стояв, думаю, це було не дуже зручно)). Але… вони продовжували співати в машині. Вони везли нас від Хобі ще в бік Зугдіді скількись кілометрів. А тоді ми важко прощалися з усіма. Це була дивовижна історія. Вони просто розвернулися і поїхали в Поті. А ми далі стопили. Можливо ми більше ніколи не побачимось. Але, мені здається, ми назавжди запам’ятаємо цю зустріч. І, все ж, сподіваємось ще зустрітись за рік-два, коли ми повернемось до Грузії.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ