1f6ad13-dsc-0572

П’ятигорськ-український кордон автостопом 17.08

Я підходив до всіх фур, але всі лишались ночувати. До нас підійшли веселі, жирні і слєгка паддаті ГАІшники і почали заводити розмови, про те, що не можна ось так от їздити, що їм страшно тут навіть працювати, а ми так собі їдемо. Я їм відповідав, що ми вже багато проїхали, тому нам не страшно, а вони крутили пальцем біля скроні.
Ми побачили бусик з українськими номерами і зраділи, а потім зрозуміли, що це наші старі знайомі, яких ми бачили в Сванетії і перекинулись кількома словами, смішно було, що вони з того часу все їдуть додому до Харкова, а ми вже встигли по дорозі багато чого побачити і от, випередили їх. В них, як і раніше, не було для нас місця.
А далі зупинився Ланос з Луганськими номерами і я зрадів, я махав прапором українським тим, у кого бачив українські номери, тут їх трохи вже було, хоча до кордону ще більше 600 кілометрів!!! І от я підходжу до української автівки і водій кривиться до мене, я усміхаюсь і намагаюсь його впевнити, що ми не загрозливі і тут він різко сідає в машину і викрикує шось типу “та ну вас, проблеми ще якісь будуть, ще хтось зупинить, ще перевірка якась” і швидко їде. Мене, чесно кажучи, в той момент переповнювали емоції, я почав кричати “урод”, “хохол” і “малорос галімий”… Ми їздили з багатьма водіями по всьому світу, але такого можна чекати найбільше від своїх. І це нічого, коли ти починаєш з України, але коли ти звідкись повертаєшся, це дуже і дуже неприємно. Це треба пережити і переварити і от я зірвався чесно кажучи. Нателла не розуміла, що відбувалось і я їй пояснив, я сховав український прапор і більше не усміхався, мені хотілося сісти, поображатись і посердитись на хохлів. Адже ми розуміли, що наші харківські друзі теж якби хотіли, могли нас взяти, ми їхали увісьмох в грузинській фурі! Але українці своїх не візьмуть, якщо це мінімально зашкодить їх комфорту, ми це розуміли, але тут….
Зрештою, пройшло хвилин п’ятнадцять і біля нас став великий мікроавтобус, водій сказав — залазь! Він додав, що його попросили ГАІшники нас взяти. Ось так, жирні, напідпитку гаішники — без жодного слова з нашого боку чи прохання нам допомогли, а своє хамло швидко утікло. Але воно мусило утекти, аби ми зустріли цей зручний люкс-бусік)))
Водій показав, як розкласти крісло і сказав “спіть, я їду до Ростова на Дону. У нас вже не було сил дивуватись і дякувати Богу Автостопу, він включив музику, чим відрізав будь-яку можливість спілкування і ми слухняно розклали ліжка в горизонтальне положення і можна сказати по-королєвські проспали до ранку!
В Ростові ми прокинулись о 5ій ранку, швидко подякували і вилізли з бусу, а він  миттєво розчинився в тумані ранковому. Стопити тут було нелегко, туман не россіювався і шанси були примарні, до Ростову він не доїхав якісь 20-30 кілометрів і ми проїхали їх з водієм бусика, який нам розповідав про свою страшну підприємницьку історію. Виявляється, він взяв кредит на 10 років під великі відсотки, хотів купити обладнання для виготовлення чогось харчового, але фірма, яка продавала обладнання насправді була фіктивною, і от тепер він їздить на цьому бусику, який теж закладений і розвозить їжу в супермаркети, фактично на трьох роботах і 18 годин на добу і лише через 5 років почне заробляти щось з цього, а до того часу лише розплачується. А суди, звісно ж, не діють. Сумно.
Він довіз нас до якоїсь розвилки, де дорога йшла на Москву, ми ніяк не планували відвідини Ростову на Дону, я почувався дуже слабо і ми хотіли дуже додому. Мені було навіть важко тримати руку, коли ми стопили, це було страшенно дивне відчуття.
Ми пройшли якусь страшенно велику розв’язку і йшли вздовж дороги, намагаючись стопити. Врешті зупинилось якесь старезне Вольво. Я поняття не мав, як нам їхати, але сказав, що в Україну. Мене водій спитав — Донецьк чи Новошахтинськ? Я сказав Новошахтинськ, думаючи лише про те, що Донецьк — нам точно нє по путі. Нам треба конче сьогодні доїхати до Харкова, це поки що все ще ранок. Він висадив нас і показав рукою, куди треба їхати в Новошахтинськ. Пізніше я побуваю в Донецьку, іншому Донецьку, тому, який є прикордонним містом в Росії з Луганською областю. Страшенно маленький і нічим не примітний, але все ж Донецьк! А тоді я думав, що це той самий — Інший Челсі.
Ми спустились з естакади і пройшли під нею, ми йшли в сторону Новошахтинська, і якийсь добрий чоловік взявся нас підвезти. Він поставив дуже багато дивних запитань типу “ну как у вас зарплата в Кієвє?” я йому сказав, що в середньому десь 300-400 євро, він сказав “тьху, так у нас тут в глубінкє така я же”, “ну а хату снять скока?” ці питання заводили мене в ступор, він казав у нас стокоже, а в душе насправді казав — ну шо, здєлалі ми па баблу бєз базара вашу хахляндію! І це було єдине, що його цікавило. Він довіз нас до Новошахтинська і там нас вже чекали справжні пригоди. До кордону було 17 кілометрів як каже гугл-мепс. Як він теж стверджує, ми б неспішно дійшли до кордону за три години. Але ми витратили на це направду пів дня. Спершу ми купили щось перекусити і це щось було знову таки квасом і чіпсами, страшенно несмачним квасом, і ще несмачнішими чіпсами, але в російських забігайлівках і магазінчіках не вибираєш особо.
Пекуче сонце нас морило, ми ховались, ставали, стопили, йшли далі, знову ставали. Ми пройшли пів міста, хтось нам підказав проїхати на маршрутці до його кінця. Ми проїхали і почали стопити там, ніхто не ставав. Машин було не дуже багато, але все ж сотня автівок з українськими номерами проїждала повз нас і ми почувались дуже і дуже погано. Ми повертались в свою рідну країну, де ми знаємо завжди наперед, що нам немає місця, що наш стиль життя є дивним і викликає масу неймовірних запитань. І врешті ми зустріли двох людей, вони зупинили нас. Вони були українцями, а точніше, як вони самі говорили — ми “малороси”, хохли тоєсть, а ви???
Ми ніяковіли, мужик дістав свій “хахольській паспорт” і показував жінці, вона садила його на автобус до Красного Луча, а ми не хотіли на автобусі і стопили недалеко від них, він до нас причепився і сказав, що посадить на той грьобаний автобус, який буде з хвилини-на хвилину. Ми прочекали пів години з ним, і це було шось дуже дивне. Він нам ставив дійсно просто неймовірні запитання, на кшталт “а єслі на вас сабакі нападут?” “а гдє ви воду бєрьотє? в луже, а потом через марлю?” ні, мені здавалось, що він нас підколює, але чувак він був не з тих, що здатні підколювати, він вірив у все ним сказане і жінка теж ніяк не сумнівалась, коли я відповів “ага”… господи, дякую тобі, що ти стер з пам’яті більшість його ідіотських запитань і залишив тільки ці два анекдотичні. Він десятки разів нас обіцяв посадити на автобус, ми сіли, він сказав — вони до кордону і розчинився серед сидінь і людей, а водій сказав “не візьму”, ми сказали, що заплатимо, але лише до кордону, він сказав — ні, мені заборонено там висаджувати, я спробував домовтись, що за кілометр до кордону висадив би, він нас просто готовий був вишвирнути, а наш добродєятєль навіть слова не сказав на підтримку, крім того, всі пасажири автобусу відвели очі від нас. Ну так, хто нас тут чекає, подивіться, які всі гарні малоросики їдуть з Ростова із заробітків, вони не хочуть проблем ні-ні! Не сьогодні. Іншим разом. Ми пішли пішки. Ми були не те, що розчавлені, а просто вбиті. Я не міг іти довго, мені ставало все гірше і гірше.
Ми питали в людей, скільки до кордону і хтось казав 5 км, хтось 20, хтось 13, 15, 11, 30!!! Господи, люди, які живуть біля кордону, навіть не знають, скільки до нього кроків, хмари над нами дуже згущувались, це виглядало на те, що зараз почнеться дощ. Ми дійшли до якогось великого заводу і сіли перепочити, ми зрозуміли, що якщо зараз не застопимо когось — почнеться дощ і невідомо, коли скінчиться, ми вдягли дощовики і вийшли знов до дороги, вже було добряче по полудню. Коли дощик перетворився в зливу — біля нас одразу ж стала копійка, ми застрибнули просто щасливі в неї. За кермом був дідусь в величезних окулярах. Він казав, що страшно жити, що пальне страшно дороге, а тоді так глянув на нас і сказав — а ви що оце “гоп-стоп”? Нє, ну залиште хоч шось на бензіну, тут, в Росії, він розмовляв суржиком. Він їхав 40 кілометрів на годину, але ливень почався такий, що за жодним з вікон перестало бути що-небудь видно і ми попросили його зупинитись перечекати дощ. Я сказав, що заплачу, звісно ж щось йому, хоча він туди і їхав, але запевнив, що на бензіну я абізатільно щось йому підкину. Він не зупинявся, Нателла почала кричати. Це реально був її вже зрив, вона почала кричати “ОСТАНОВИТЕСЬ” і вуха закладало мені, а дідусь наче цього не помічав і повторював “нічого собі дощ” і “боже, зовсім нічого не видно”, і врешті ми умовили майже силою його зупинитись. Врешті він довіз нас до останньої заправки перед кордоном, де я постібався з Нателлиного зриву, а вона образилась на мене. Ми пів години сиділи і не розмовляли, в будь-якому випадку нам треба була ця пауза, сьогодні був дуже і дуже важкий і нервовий день — ми повертались до нашої нервозної і психоїдної Батьківщини, ми їхали додому, де нас не особливо то і чекали, ми за сьогодні пройшли шлях з Раю в Пекло і в нас просто накопичилось усе зразу. На заправці мене спитали “Вам какой чай — за 10, 15 или 20 рублей?” Я спитав, яка різниця і продавщиця відповіла “Сорти разниє! Нє знаю, что ви пріцєпілісь!” Тут-то я відчув вже і сервіс нашого гостинного дому сполна, і хай замолкнуть тє, хто каже, що Україна — нє Россія.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ