12799419_10153308234746783_4669376809697790540_n

Ми летіли з Сарою в Сінгапур

Ми летіли з Сарою із Джок’якарти в Сінгапур. Це один із найбільш контрастних перельотів, які траплялися зі мною коли-небудь. Особливо цей контраст відчувався, бо більш, ніж півроку я жив у Джок’якарті, місті, де вулицями ходять кури, а на узбіччі скрізь продають шашлички, де сотні мопедів на хвилину на центральній вулиці минають справжній пам’ятник мого зросту Білці Скрет – білці із “Льодовикового періоду”.

На першому і другому поверсі кутового будинку, одного з найближчих до центральної площі, – магазин із шмотками, де люди вигрібають все, щоб продавати на тій самій вулиці трохи дорожче, а на третьому поверсі – кілька днів на тиждень відбувається ледібой-шоу. Воно починається прямо після останньої молитви у мечеті, що теж тут поруч і яку добре чутно. Деякі із ледібоїв дуже віруючі, моляться Аллаху на колінах, нахиляючись у сторону Мекки із усім своїм сантиметровим макіяжем, що ретельно приховує мужицьку шкіру на тілі особи, що народилася, або захотіла бути жінкою.

За кілька кілометрів звідти площа, де з приходом ночі заробляють місцеві конструктори – там є величезні чотирьох-шести, іноді навіть восьмимісні велорікші, де кожен крутить педалі, цей гігантський велосипед підсвічений іонічними трубками різного кольору і туди вмонтовані величезні колонки, саббуфер і програвач, з якого грають одні і ті ж самі хіти. Взагалі хіти в Індонезії дуже одноманітні і найкрутіші здебільшого “західні”. Ріанна або Бруно Марс. І так ці рікші їздять по колу, вдаряються одне в одного, всі сміються і веселяться, повз ці рікші намагаються проїхати мопеди, що випадково втрапили на цю площу і встрягли у затор із незареєстрованих транспортних засобів із світломузикою. В центрі площі два величезних старезних дерева і вони також є предметом розваги. Скраю ділки здають напрокат чорні пов’язки, які вдягають на очі і з певної точки слід пройти між цими двома деревами, що означатиме внутрішню рівновагу. Доходить мало хто. За більш ніж півроку я “нарозважався” з цією пов’яязкою разів із двадцять, а потрапив між дерев за цей час лише один раз.

На вулицях Джок’якарти бігають криси, тут немає будівель вище п’яти поверхів, у останні роки їх почали зводити, але це заборонено, тут неймовірно сейсмічно активна територія. Це давня столиця Індонезії, це місто еліти, звідси походять більшість індонезійських лідерів. Але ззовні це село, в аеропорту тут хаос, всі сидять на страшній і брудній підлозі з білої плитки і їдять рис з рибою або куркою. До літаків тут ходять пішки, немає навіть автобусів. Коли заходиш в літак – стюардеса питає: “Ви до Сінгапура?” Шанс піти за натовпом на інший літак – великий.

Так, ми до Сінгапура. Я сиджу на місці E. Воно посередині другого ряду. Сара сидить на місці B у тому ж ряду. Нам обом не пощастило ані з видом у вікно, ані хоча б з видом на стюардес біля проходу і місцем для ніг, коли ніхто не ходить. Зрештою, не думаю, що у Сари таке ж зацікавлення викликають індонезійські стюардеси, до того ж, вона одного з ними зросту, тож додаткове місце для ніг не потребує, з цього можна зробити висновок, що не пощастило одному мені. Я люблю знайомитися із сусідами, але тут щось розмова не дуже склеїлася, тож мені не залишалося нічого більше, ніж розглядати інших пасажирів у сусідніх рядах. Ми кілька разів перетнулись поглядом із Сарою. У літаку крім нас була ще якась пристаріла австралійська пара і, здається, білих більше не було, якщо світлих китайців не рахувати за білих, індонезійці не рахують – і я не буду. За час подорожей Індонезією зустріти білого часто було неабиякою удачею – я одразу ж підходив і знайомився і завжди було про що поговорити: поділитись своїм індонезійським досвідом.

У Сінгапурі одразу ж після проходження першого контролю після прильоту все дуже інакше – це кращий аеропорт у світі, тут чисто, все встелено коврами, хоча ніхто на них не сидить прямо на підлозі. Тут в аеропорту є сад, відкритий басейн, тренажерний зал, оранжерея, комп’ютерний центр, водоспади, кінетичні скульптури, взагалі тут вже можна жити. Навколо – суцільний мікс народів, мов, кольорів шкіри і амулетів на грудях. І це дві години перельоту з Джок’якарти. Після однорідної Індонезії, де на тебе часто витріщаються, бо ти просто високий і світлий – тут вже на тебе усім глибоко пофіг, ти такий як всі – звичайний: дві руки, дві ноги, голова. Звичайність тут не вимірюється зростом і кольором шкіри.

На перевірці сумок наші погляди знову зустрілися – ну, подумав, я, оцей вже був прощальним. “Було дуже приємно тебе зустріти, біла дівчино із чорнявим волоссям, тепер ми розчинимося в цьому космополітичному місті,” – вклав щось подібне я у свій погляд або так принаймні подумав.

Але ми далі з Сарою йдемо парою. Ми йшли паралельно, попереду був ескалатор, що вів до паспортного контролю, я йшов на автоматі, в Сінгапурі я вже раз п’ятий, тут таблички на кожному кроці від найменшої до найбільшої, тут неможливо заблукати в принципі, це ідеальне місто для лунатиків і топографічних кретинів. Таких тут цілих шість мільйонів, і оце для них це все. Не для мене, я ж тут вп’яте і вже все знаю, не лунатик і не кретин, йду прямо, як і ведуть знаки. І тут Сара мене обганяє, що з її зростом виглядає досить дивно, наче раптово вона кудись поспішає, майже бігом вона доходить до ескалатора і зупиняється прямо під табличкою “Паспортний контроль вниз”.

– А ти часом не в курсі, що тут і де, в цьому аеропорту? Бо я тут вперше. Мене звати Сара. – Несподівано розвертається і якось так каже вона.

Ну нічого ж собі, вперше, думаю я. Я хотів би знову тут побувати вперше, це ж одне із моїх улюблених міст, вперше, Сара, це так круто бути тут вперше, я так заздрю. У цей момент я, звісно ж, навіть не думаю, що це взагалі дивне питання, як у цьому аеропорту можна бути не в курсі чогось, таблички, інформаційні дошки і центри допомоги на кожному кроці. Ми швидко обмінюємося інформацією, хто, що, чому. Сара півроку викладала англійську в Сурабаї, жахливому портовому місті, де колись служив на радянському флоті Юрко Покальчук. Не знаю, як Сара викладала англійську, вона у неї з дуже італійським акцентом, але індонезійцям це зазвичай по-цимбалах, їм аби білий був, білі точно знають англійську, у цьому можна навіть не сумніватись. У черзі за штампами у паспорт Сара розповідала про свій індонезійській досвід, а мені страшенно кортіло її підстьобувати деякими її англійськими словами, але я відчайдушно тримав себе в руках.

У мене був вільний день у Сінгапурі, у який я запланував відвідати кілька нових місць, де ще не був. Сара сказала, що наступного ранку їй в аеропорт, у неї був квиток до Мілана і доба в Сінгапурі, на яку нічого не було заплановано, не заброньовано і навіть нічого не прочитано про місто. А в мене тут і абонент на метро, і офіціанти, що вітаються, і членський квиток у зоопарк, в який ми, щоправда, не поїхали. Так Сара без жодних сумнівів опинилася в моєму номері, ми кинули наплічники і пішли гуляти містом. Обійшли кілька музеїв і галерей, намотали з десяток кілометрів по місту і шалено стомилися.

А коли вже вечоріло, ми оперлися на бильця у небі і обнімалися на даху 57-го поверху Маріни Бей, дивилися на кораблі далеко на горизонті, що стояли на фрахті до одного з найбільших портів на Землі, і намагалися їх порахувати. На цей дах ми потрапили, звісно ж, нелегально, у одному ліфті разом із тими, хто тут цілком легально проживає.

– Ти знаєш, – казала вона. – Я провела півроку в Азії і саме в останню добу зі мною трапилася найбільш дивна історія за весь цей час.

Наші розмови перейшли у іншу площину. У площину, в якій, насправді, часу не існує, а є лише зараз. В момент, коли ти хочеш бути щасливим і ти не боїшся бути зараз, без вчора і завтра. Ми спустилися вниз, до садів, на які ми щойно дивилися з висоти п’ятдесят сьомого, і лягли під гігантськими штучними деревами з висячими садами, які саме у цей час перетворювались на світлову ілюмінацію під неймовірно ліричну Місячну сонату Бетховена. Це було так дивно після Джок’якарти і всього цього трешу навколо, який я, безумовно, любив, лежати на чистесенькому газоні, здавалося, що тут, в Сінгапурі, вилизана кожна травинка, спеціально для того, аби покласти у неї наше волосся і дивитися на ілюмінацію до Бетховена.

Вранці, коли я прокинувся, Сари не було. Не було і її речей. Важке дитинство з піснями про клофелін змусили мене одразу ж перевірити гаманець, це був настільки безглуздий страх, що мені досі за нього соромно. Сара насправді просто спустила свій рюкзак вже вниз, їй було незручно, що я намагаюся постійно допомогти, і за кілька хвилин вона повернулася в номер. З якимись дурнуватими трояндами.

– Це тобі. Я хотіла купити тобі щось за це все і чомусь подумала, що, напевно, тобі ніхто не дарував квіти.

Я дуже сміявся, а вона не розуміла чому. Мій номер був у одному з найдешевших готелів Сінгапура, що знаходиться у найбільш сексуальному районі цього міста, тут навколо одні борделі, що не приховуються, їх номери будинків старанно вписані у фігурні метелики, замість банальних квадратних табличок. Тут це все легально і виглядає цілком пристойно. Я страшенно люблю їжу у цьому районі і спостерігати за місцевим населенням. Ну, а крім того, тут, в одному з найдорожчих міст світу, справді одні з найдешевших готелей. За три дні зйому цього дешевого номеру я знімав цілий будинок у Джок’якарті. Район із борделями здебільшого для місцевих, тут майже немає туристів. Найбільш ходовий товар тут – презервативи і квіти. У Сари, насправді, не було багато опцій, що вибрати мені на подарунок. Я сміявся, бо розумів це і мені все ще в голові грала пісня про клофелін.

Я провів її в аеропорт, звідки за кілька годин мала початися моя напружена подорож з групою, ми довго не могли попрощатися, у мене ще залишалося трохи часу, вона стояла в черзі за склом і імітувала свій погляд – той, коли вона ще не запитала, чи не знаю я, як і що в цьому аеропорту.

Потім вона ще написала: “Дякую за кораблі. Я ніколи не бачила їх так багато”. Я стояв і думав, як же це так, жити в Сурабаї, портовому місті, і не бачити кораблів. Поки я думав, що відповісти, вона додала: “Напевно я просто раніше не піднімалась на ліфті у небо.” На цьому історія закінчилась. Ми ніколи більше не списувалися, ніхто не приносив мені вранці з якогось дива білі троянди. Наче й не було ніякої Сари, Бетховена і кораблів у небі.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ