a4de62e-0-

Стамбул-Батумі автостопом 5.08

Я розповів нашим дівчатам, що приймали у Стамбулі, історію про нашого останнього водія, в якого ми закохались, і який, можливо, їде до Самсону сьогодно ввечері. І полячка, у якої ми ночували, сказала: “А давай я йому напишу смс?”. Вона знала турецьку на елементарному рівні. Ми звісно ж записали його телефон. Тож вона написала смс, він перетелефонував і вони домовились. Вони домовились про те, як і де ми зустрінемось, і дійсно, ми їхали вже спланованим автостопом через пів-Туреччини, і все було так як вдома, все було наче ми зустріли старого друга.

Ми виїхали реально майже вже вночі, успішно зустрівшись біля його фури. Ми говорили небагато і дуже довго виїжджали зі Стамбулу, а тоді він сказав, шо спіть напевно, і далі я вже нічого не пам’ятаю. Пригадую лише, що коли наступила жостка ніч, час від часу я все одно прокидався і дивився на дорогу, яка була надзвичайно одноманітною цього разу, після Стамбулу. Після Стамбулу будь-що — надто одноманітне, і ось він пояснює нам, що ми обоє на верхній полиці, а він на нижній. Ми лягаємо і спимо. Дуже тісно двом на верхній полці в фурі, скажу я вам, а вранці, точніше була вже година 9 — не такий вже і ранок. Хоча вдома ранок починається тільки о 12.

9e1e88c-0-

Вранці мені було просто нічим дихати. Я реально прокинувся від браку кисню, і зразу ж якось зіскочив з полиці, і сів на крісло, але там теж не було повітря, звісно, вікна не відчинялись, вся автоматика була вимкнена, Нателла теж схоже задихалася. Я страшенно боявся розбудити нашого водія, але він солодко спав, я тихееенько відкрив двері, вийшов, і залишив щілину, аби туди хоч повітря зайшло, і пішов собі на заправку, там був великий магазин, в турецьких туалетах є кімната для мольби, це так прекрасно: заходиш в туалет, а там кімната з чудесними ковдрами-підстилками, ох, і це на заправці, а ще турецькі солодощі прямо на заправці, наче тут і приготовані. Нам дуже хотілося поподорожувати побільше по Туреччині, але в той самий час якась дуже сильна сила тягнула в Грузію.

Ми їхали до Самсону ще півдня, в результаті лише о 16 наш водій нас тіпа відпустив, хоча це було дуже важко. Він жестами пояснював, що можна сьогодні заночувати в місті, поїсти там добряче, а вранці вже їхати, тут 700 кілометрів (насправді 500 з копійками), казав він: “Ви що? Сьогодні вже не буде машин”, але я відповідав йому, що ні, завтра вранці ми вже будемо в Батумі,
в Ґурджистані, саме так турки називають Грузію. Він сміявся і не вірив. Я спитав його де найближча заправка і він нас туди відвіз, але сам теж залишився на ній. Ми почали стопити втрьох і, скажу я вам, це було досить складно. Він спершу зірвав мені одну машину, яка їхала 20 кілометрів, 20 з 500, але це теж рух, він цього не розумів трошки.

Згодом почався дощ, він перепитав, чи точно лишаєтесь, розвернувся і поїхав. Ми звичайно йому страшенно дякували, а дуже швидко почали сумувати за нашим другом Тургаєм, і, увага, ми зараз вперше стояли біля дороги, яка була…ВЗДОВЖ ЧОРНОГО МОРЯ! Прямо по береговій лінії! Наша вся поїздка була довкола цього моря, але зараз ми були дійсно вперше біля самого моря! Я стояв під дощем в дощовику, а Нателла сиділа на заправці. Повз мене проїжджали маршрутки і кожна блимала тіпа, давай підберу, але я відмахувався і підстрибував, як повз мене проїжджала машина. Дощ вже був сильнішим і вода від дороги розліталась, стопити було дійсно важко.

Тим часом у Нателли трапилась смішна історія, вона запитала в якогось чувачка, що під’їхав на заправку, чи не їде він. Він запитав – звідки ми, Нателла сказала, що з України. Той подзвонив своєму другу-турку в Україну, щось сказав, і тут він дає трубку Нателлі, в яку друг-турок вєщає російською: “Ну що там у вас? Чим вам допомогти? Машину треба?”. Нателла пояснила, що ні, ми подорожуємо, дякуємо, і всяке таке – вони нічого не зрозуміли, але наче й не образилися.

Я втомився стояти під дощем, повернувся на заправку. Туди під’їхав якийсь дідусь, він говорив лише турецькою, яка, до речі, теж не має нічого спільного з жодною європейською мовою. Він сказав лише місто, в яке прямує і кивнув, коли я показав, що ми з ним, і ми поїхали, попрощавшись з тими, хто працював на заправці, при чому це теж було якось так, наче ми їх вже давно знаємо, і взагалі в Туреччині це якось все так, настільки тепло, що зовсім не хотілося нікуди їхати, але нас попереду чекала Грузія, про яку я чув ще крутіше…

І ми доїхали до міста Орду, там пройшлись трішки, дійшли до заправки Лукойл, до виходу з міста ще було пару десятків км, воно ж, як і всі міста там, вздовж берегової лінії…Ми стояли біля величезного супермаркету, зняли наплечники і стопили, тим часом говоривши про те, що треба б їжі в цьому маркеті купити, але подумати тільки, якою це було б помилкою, навряд ми вранці вже були б в Грузії, якби зупинились тут поїсти, адже ОДРАЗУ ж після цього зупинилась фура.

Це був ще один турок, який їхав хоч і не до Грузії, але сказав, ви лишитесь у мене, або я посажу вас в машину до Грузії. Я сказав: “Не треба, висадіть нас просто там, де зупинитесь, і ми будемо стопити далі” – поступово насувалась ніч. Ми багато говорили, він розмовляв англійською більш-менш, і трошки російською, здається. Ми робили чай і пили, далі він зупинився в ресторані, примусово нас нагодував національною турецькою кухнею, а ще й замовив, воду, лаваш, якісь салати, здається, і завернув це з нами в дорогу. Ох вони, ці турки.

157d949-dsc-0561

Далі ми зупинились біля якогось дальнобоя, що зламався, там зібралось чоловік 10. Під’їхала ще одна фура, вони всі були наче сто років знайомі, але я розумів, що може бути таке, що вони вперше бачаться. Просто в товариша шось стало з машиною, і вони усі позупинялися. І фіра сусідня стала вікно у вікно, наше було відчинене, звідти виліз чувак, і почав нам кричати: “Хей! Україна! Лав! Ай лав ю! Дінамо-Кієв, Шахтьор-Донецьк! Ай лав ю! Шевченко! Луческу! Київ!”. Я кричав йому:”Стамбул – Галатасарай” –  більше не міг згадати команд турецьких. Він малював на своєму вікні сердечко і можна подумати було, що він просто п’яний чи дурний, але він просто ТУРОК! І я намагався вести себе так само божевільно, хоча мої внутрішні гаєчки, стримували начебто безпричинні емоції зустрічі незнайомого водія фури, вони допомогли колективно братану і ми поїхали далі.

Ми заїхали на якусь темну стоянку в Трабзоні, поставили там фіру. Чувак сказав, що завтра він їде на ній в Азербайджан, а зараз спати. Ми взагалі не розуміли, що він збирається з нами робити, і я до останнього думав, що він забирає нас до себе спати, шкода, до Грузії лишилось не так вже й багато, виходить будемо вже не вранці, але він зустрічається зі своїм другом, той на легковій. Яспершу думав, що це таксі, але вони заїжджають на порт, під’їжджають до якоїсь фури, і той каже: “Ось фіра в Ґурджистан”.  Він сідає за кермо цієї легкової і їде геть, а той, що щойно вів легкову — сідає за кермо фури. Ми навіть не встигли нормально попрощатись. Це було нове чергове ЩОСЬ НЕЙМОВІРНЕ, а далі вже з новим водієм ми взагалі не спілкувались. Він майже зразу побажав, аби ми спали, і ми трішки відрубились, а тоді за 20 км до Грузії зупинились, і я допомагав йому затягувати гайки на колесах, на тій не дуже широкій ділянці траси зразу ж стала ще одна фура, і водій вибіг і теж заходився нам допомагати, і ось вже кордон, і нам каже водій: “Я тут до ранку, кажуть, що раніше не пустять. Може краще йдіть пішки?” – якось так, теж жестами якось пояснив, і ми пішли, грузинська частина кордону виглядає як летовище новітнє, і ось… МИ В ГРУЗІЇ!!!

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ