f453623-dsc-0358

Тбілісі-Пасанаурі автостопом 15.08

Ми просиділи пів дня в кафе, в мене була температура і я отруївся… Вчорашні лакомства в ресторані були зайвими, я з’їв багато м’яса, бо дуже хотілось їсти, а наш водій не дав нам самим нічого замовити, і от результат…. Викручувало всі кістки, я купив в аптеці знеболююче і ще трошки ми повтикали в кафе… Поки ходив купувати знеболююче, знайшов лавку, де продавали грузинські емальовані сережки і купив пару. Думав, подарую Нателлі їх як будемо десь на вершині Казбегі. Але так довго чекати ніяк не здавалось мені можливим і я позбувся їх вже за годину, а заодно в мене наче рукою зняло температуру. Вже пообіді ми приїхали на ту саму станцію метро і вийшли на той самий автовокзал, де кілька днів тому виїжджали з Тбілісі до Мцхети. А сьогодні ми їхали вже в сторону виїзду з Грузії і трохи, чесно кажучи, сумували з цього приводу.
Ми дивились на вбудований поліцейський відділок, більш прозорий, ніж гастроном і відділення банку і махали їм лапою. Коли ми виїжджали на бусику перший раз з Тбілісі, я запам’ятав, що на виїзді була заправка і ми пішли туди.
8a50877-dsc-0395
Йти довелось недовго, там ми стали і чекали. Теж недовго. Зупинилась пара, вони їхали якраз туди, куди й ми практично до Натахтарі — так називаються також відомі грузинські лимонади, хоча особисто я порадив би Зандукелі — вони куди кручє 😉 Вони їхали спереду, а ми якось вмістились ззаду, спершу здавалось, що це неможливо, це була якась напів-спортова машина. Але все вийшло і ми собі їхали.
Ми доїхали, вони нас висадили на зупинці, сказали далі їхати бусом, ми подякували і пішли собі прямо, вже скоро нас підібрав якийсь тіп на убитому вазіку і довіз ще кількадесят кілометрів до, здається повороту на Душеті… Там ми одразу зустріли автостопщиків, які теж стояли і чекали кого-небудь… Ми пішли собі далі і почали стопити вже коли їх не було видно на горизонті, аби вони на нас не образились…
Нас підібрала вантажівка, в якій було повно абрикосів, яблук і інших смакот, він нас навіть пригощав, але ми як завжди скромняжилі, він висадив нас, коли вже стемніло в Жінвалі. Навколо була величезна зграя собак, яка почала на нас досить агресивно лаяти і ми пішли собі вздовж дороги далі… На вулиці стало по-справжньому темно і ми вже не могли нормально стопити, ліхтарі були лише там, де були собаки.
Ми звідти вже були далеко, я побачив відчинені двері в якомусь будинку, дорога була на пагорбі, а будинок якби під ним, але я посоромився кричати…
Тому ми стояли собі і чекали, аж поки нас не підібрала немолода пара, вони сказали, що в їх селі є церква, на території якої люди іноді ставлять намети — там безпечно і можна зупинитись. Вони везли нас в Пасанаурі!
І коли ми туди доїхали — дуже здивувались! По перше, на вулиці була 22-га година і було дуже людно, фури затримувались і чекали, бо на вулиці просто посеред траси грались і бігали діти, люди доросліші, всі наче повертались з якогось фесту. Це дуже маленьке місто — як пояснили нам наші водії і тому всі так просто спілкуються, нічого особливого. Але направду ми не бачили такого ще в жодному з міст, які проїхали в Грузії. Це дійсно виглядало надзвичайно! Там вони зустріли і своїх дітей. Вони показали нам церкву, фактично підкинули до неї і поїхали собі. А я весь час думав, що вони до себе нас запросять і тут то ми не особливо б скромнічялі. Але ні, чорт забирай! Ми пішли до церкви, прости Ісусе, за чортів.
Там не було нікого і ми чули собак, а тому вирішили не ризикувати і ризикнути в інший спосіб. Ми пішли і стали серед тих всіх людей просто стояти. Спершу до нас підбігла зграя дітай 10-річних приблизно, вони говорили з нами англійською, бігали як скажені навколо нас і сміялись. А вже за кілька хвилин до нас підійшло двоє жінок і запросили до себе додому. І вже за кілька хвилин ми були в них вдома, трохи поспілкувавшись, відклали ближче знайомтсво на ранок і пішли собі спати!

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ