валік1

Фотограф Валік і дорога в Коломию

Він двічі мене запрошував і робив мої лекції в Ужгороді. Так ми і познайомилися минулого року. Валіка знає півміста, він фотограф, поет і музикант.

Фотографією Валік заробляє на життя. В нього є фантастичні роботи. Він вміє на страшних вечірках спіймати неймовірно красивий кадр. Я завжди заздрив цьому вмінню бачити композицію.

Я спланував собі подорож із пропозицій виступити в сусідніх областях: Закарпатській, Івано-Франківській і Чернівецькій. Але я не міг собі уявити, що з Ужгорода до Франківська автобус може йти 11 годин. І розповів про свою проблему Валіку.

– Слухай, я б з тобою охоче поїхав би, але…. – Це була його страшна помилка. Валік обмовився, що хотів би поїхати і я добряче присів йому на вуха. В якийсь момент Валік здався, але я мав сісти за кермо.

В 7 ранку того дня я прокинувся, був на телеефірі, радіоефірі, давав два інтерв’ю, відчитав лекцію в університеті, а потім, нарешті, ввечері мала статися моя лекція. Я завжди сподіваюсь, що ніхто не прийде, або прийдуть знайомі, ми посидимо, вип’ємо чаю, поговоримо про високе і розійдемось. А тут я спускаюсь на перший поверх галереї, а там довжелезна черга за квитками і я нікого не знаю. І тут починається паніка, дрижать руки і голос, намагаюсь зрозуміти, чого ці всі люди прийшли, що саме вони хочуть почути. Піднімаюсь нагору, беру наплічник і кажу: “Валік, дякую тобі за організацію, але я не можу. Я пішов, вибач” І він на якусь долю секунди навіть, здається, подумав, що це може бути не жарт. Я виглядав справді переляканим, я боюсь тягара публічності.

12316518_10153100151411783_4968845457405451493_n

Розмова із аудиторією, де було більше ста осіб, тривала більше двох годин в я почував себе наче висушене яблуко. З того, що від мене залишилось, можна було зробити тільки компот.

А потім ми з Валіком зібрались і виїхали в Франківськ. Я сів за кермо, Валік був діджеєм і штурманом. Він нервував, коли я не скидав передачу, коли йшов на обгон, коли не вмикав зайвий раз двірники, Валік весь час коментував мою їзду і так і не зміг зімкнути очей. Наостанок він сказав: “Я б, напевно, вбив, якби хтось давав мені стільки порад як їхати ” Але мене це якось зовсім не зачіпало, колись дуже зачіпало, а тепер зовсім ні. Йшов дощ, на перевалах лежав густий туман, фари у старенького валікового опеля виявились дуже слабенькими, але ми доїхали за 4 години і це була чудова дорога з прекрасною музикою. Ми навіть встигли кілька годин поспати до ранкового ефіру.

Півдня ми провели на двох ефірах і репетиції Перкалаби у підвалі в Франківську, потім була вечірня лекція в Коломиї, на яку знову прийшло багато людей. По дорозі до Коломиї за кермом вже був Валік і посеред населеного пункту на вузькій дорозі, на підйомі, зверху вискочив бус нам на зустрічну і Валік в останній момент вискочив на узбіччя.

– Ми живі. Це вже добре. – Сказав він. Я проїхав за кермом вже напевно кілька сотен тисяч кілометрів, водив мікроавтобус по горам з лівостороннім рухом, мав 25-годинну подорож за кермом, але ніколи не почував себе так небезпечно, як тоді.

У нас була важка і насичена подорож з доброю музикою від Валіка. І її кредом стало: “Це що, було тільки вчора?” Нам здавалось, що в цій подорожі пройшов місяць, щонайменше. Від лекції в Ужгороді до лекції в Коломиї було стільки розмов, треків, подій і думок, стільки дороги і небезпеки українських автошляхів, було стільки знайомств і добра, що час розтягнувся, наче старий светр після прання.

Валіка вдома весь час чекала дружина і двоє прекрасних дітей. Наталя Іванівна, дякую, що відпустили його і врятували мене, я відпрацюю!

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ