ярек

Ярек – ще один попутник зі Свідника

Він підібрав мене по дорозі до Кошиц, куди їхав на автосервіс. В усій Словаччині населення приблизно таке ж, як в Києві та Харкові. Свіднік – це невеличке містечко на кордоні Словаччини і Польщі. До Ужгорода тут 120 кілометрів і по мірках Словаччини – це далеко.

– О, ти з України? – Спитав Ярек. – У нас є український музей. В мене бабця з України. Хочеш поставлю тобі українське радіо? У нас в Словаччині є. В мене ще десь в бардачку є диск Океану Ельзи, здається, пошукаєш?

Я був здивований і зачарований його ентузіазмом. Я лише сказав “Україна” і в нього це викликало такі емоції і бажання якось показати, що він свій. Він добре знає, що відбувається в Україні. Я говорив з ним словацькою, хоча зі своїми друзями зі Словаччини і Чехії трохи соромлюсь говорити, глибокі дискусії ми ведемо англійською, втім, він зразу помітив:

– О, то ти знаєш словацьку? – І почав говорити швидше і менш розбірливо, що, звісно, не було мені на руку. Я пояснив, що знаю тільки пару десятків відмінних слів від інших слов’янських мов, плюс, що “вони зробили із закінченнями наших слів”!

– У нас в Свідніку є кілька хат українських. Такі з соломи, знаєш? А ще щороку проводять фестивалі.
– А ти коли-небудь був в Україні?
– Та, – відмахнувся він. – Ще років п’ять тому. На байку заїжджав в Ужгород. Далі не поїхав. Нема доріг, нема кемпінгів. Ми хотіли маленькими доріжками поїхати, по мапах склали маршрут. Приїхали – а дороги є тільки на мапах.

Здавалося б, лише зробити дороги – і скільки Україна одразу отримає з них. Туристів, бізнесу, нормальних перевізників тощо.

– У мене друзі, теж за походженням українці, виросли тут. Мріяли поїхати в Крим. Проїхали півдороги і в них закінчились гроші. Просто на кожному посту мєнти їх зупиняли і бомбили. На кожному. Вони проїхали півдороги і якось сказали мєнтам, що вже не мають грошей на хабарі. А ті показали на годинник – тіпа, знімай. Вони розвернулися і поїхали назад. Назад просто тікали від поліції, не зупинялися, коли ті махали паличкою.

Я йому пояснив, що теж їздив на закордонних номерах і теж мене зупиняла поліція весь час і я просто з ними говорив. Казав діяти по закону і нічого не треба було платити. Жодного разу. Він здивовано це слухав. Потім сказав: “Ну, якщо ти українець – може й можна.”

Колись я думав зробити мапу платних доріг в Україні. Нанести на неї усі блокпости і місця, де часто стоять в кущах “рухомі пости”. Іноземців лякає не те, що треба платити, а те, що платити треба несподівано, без чеку і з “погрозами”, людині, що не володіє жодною мовою. Кілька тижнів тому мій друг з Ізраїлю подорожував по Україні і казав, що ще досі вимагають. Нова поліція працює поки тільки у містах. Стара дорожня – докачує те, що можна ще докачати. Залишається вірити в неминучість цивілізаційних змін.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ