юля3

Школярка Юля з Хорола

З міста Хорол, 10 клас. Вона вчиться у Лубнах, а живе в Хоролі. Каже, що хоче бути ближче до тітки, що живе там з чоловіком. Хоча вони весь час лаються, дівчина їздить щопонеділка вранці з Хорола в Лубни, а в п’ятницю ввечері – назад. Ми підібрали її на зупинці на трасі під час експедиції Надніпрянщиною. Вона чекала там на автобус. Був страшний мороз. Юля у червоному пальті і без шапки.

– На Лубни? – зупинився і спитав я.
– Да, на Лубни. – і вона сіла. Нас в машині було четверо: троє дівчат і я. Ми одразу сказали, що грошей нам не потрібно платити, це трішки її здивувало, але вона і зраділа водночас. Я дав їй шоколадку, а тоді спитав, чи можемо ми зробити її фото. Ми їхали сорок хвилин і спілкувалися. Спілкувалися на абсолютно різноманітні теми, у надії, що якось минеться її пекельний переляк, який я відчував правим плечем, вона сиділа ззаду, праворуч. За час подорожі Наддніпрянщиною ми підвезли трьох чи чотирьох людей і більшість із них були переляканими настільки, що навіть не могли підтримувати діалог, а Юля з нами принаймні говорила. Ми не ставили якихось страшних питань, багато говорили між собою і час від часу включали її в розмову.

В школу вона уже запізнювалась, на годиннику була десята. Раніше автобуса з Хорола в Лубни просто немає, хоча це два великих райцентра. Юля за своє життя була лише у трьох містах: Хоролі, Лубнах і Полтаві, та й то, проїздом. Їхати кудись далі вона не хоче.

– Я не хотіла б віддалятися від рідних, нашо далеко їхати? Мені це нецікаво.

Юлі цікаво сидіти вдома і поратись у господарстві. Каже, що хоче закінчити школу і піти вчитись на перукаря в технікум. В неї немає мрій і цілей, ці питання взагалі вводять її в ще більший ступор і переляк, ніж був до цього. Юля нічого не знає про козаків, козацьку славу Лубен, одного із трьох міст, у якому вона була, їй точно не подобається хімія, зате подобається фізика: бо вчителя у них зазвичай нема і він їм нічого не задає.

Юля думає, що Революція ні до чого хорошого не призвела, у війні винен один Путін, Янукович був поганим, але міг би й лишитися, пройде ще рік-два і вона отримає право голосу. У Юліному класі всього лише 12 учнів, але, схоже, вже 10 років вони вчаться не вчитись. Вчаться боятися, комплексувати і нічим не цікавитись, ламати дитячу систему цінностей і вбивати будь-яку цікавість і потяг до знань.

Їх навчання – ілюстрація радянської системи знань у період напіврозпаду. Якщо тоді діти маленьких міст ще були потрібні як шестерні пролетаріату і їх навчали за системою, в якій безліч обману, підлості і безглуздості, як у всій радянській ідеології, то тепер потреби в них вже нема, контролю за освітнім процесом ще нема, а система цінностей усе та ж. Так шкода цих дітей. В будь-якій навіть найбіднішій країні, коли трошки поспілкуєшся, а тоді фотографуєш підлітка – навіть якогось нищого, у лахмітті, він буде усміхатися. Але не тут – вона вийшла з машини і стала перед камерою так, наче на розстріл.

Прочитайте також історію про Вітю, якого вважають на заводі – інопланетянином.

ЕКСПЕДИЦІЇ