З годинникарем до Варшави

Дуже важко описувати подорож, яку запланував фактично у день від’їзду, у якій трапилося безліч несподіванок, до яких не був готовий і найгірше – досі не визначився зі ставленням. Я сиджу вже кілька годин у Варшаві, зустрічаю світанок, п’ю каву і думаю про те, що сталося сьогодні вночі. Тут не буде імен і назв, це зовсім не мотивуюча історія, історія скоріше не перемоги, а зради.

Чи сталося щось погане? Напевно, ні, якщо не брати до уваги те, що я згадував раніше – водій з дружиною запізнилися на 4 (прописом: чотири) години, ціна відрізнялась від ціни на БлаБлаКарі удвічі і мої заплановані вечірні налисники перетворились на ранкову каву. За 4 години чекання я встиг двічі поїсти і сходити в перукарню. Якби поруч був масажний салон – сходив би ще й на масаж.

Я сів в машину в 9 вечора, о 1 ночі ми вже були на кордоні. По дорозі до кордону ми зупинялися лише на заправці. Встигли заправитись і сексисти-заправщики пішли на переоблік. А мої нові друзі-попутники – подружня пара, дуже милі і приємні люди, намагалися вмовити заправщиків, аби ті, в свій переоблік відпустили пляшечку мінералки. Я втомився від претєрань і пішов далі спати на своє заднє сидіння машини.

– А я часами торгую. – розказав мені мій попутник. – Попит в Україні дуже хороший. Депутати всякі купують. У мене є знайомий, годинкар, їздить на Бентлі. Так він в житті більше нічим не займався. Просто годинниками торгує.
– І що це? Фетіш?
– Нє, ну модно ж мати хороший годинник. От в мене за 8 штук беушний, а новий такий – 20 коштує, круто?

Я нічого не відповів. Я думав про зв’язок годинництва і депутатства. Ми несподівано доїхали до кордону.

– Доброї ночі. Міністерство юстиції, – мій друг попер попри довжелезну чергу з ксивою.
– Проїжджайте отуди. – митник показав вільну дипломатичну смугу. Ми проїхали. Далі вже не було так легко – польська митниця не реагує на ксиви. Мої друзі намагались перестроїтись із ряду в ряд, по кілька разів міняючи смугу, в результаті ми зайняли найкоротшу смугу, але з обох боків всі машини, які ми об’їхали, підрізали і “нагнули”, проїжджали повз, тоді як наші дві перед нами стояли намертво. Тут, в безпосередній близькості до кордону перестроюватись вже не можна було. За кермом сиділа його дружина.

– Слухай, – казав він їй, – не перестроюйся! Поляки – хлопці принципові – розвернуть і поставлять в кінець. У них так уже не можна.
– Дивись, він розвернувся, він не побачить! Я швиденько перестроюсь, встромлюсь перед кимось!
– А якщо побачать?
– Я скажу, що не знала, що не можна.
– Ні, не роби цього!
Мій друг нервував, справи йшли не так добре, він кілька разів ходив до поляків і пробував домовитись, щоб перестроїтись, хоча ми стояли максимум хвилин 20.
– Да, не заканає його ксива тут. – почала говорити його жінка. – А в Україні скрізь канає, скрізь! В нього їх куча. Ніяких ніде проблем. Я йому кажу Інтерпол зробити, щоб в Польщі показувати.

Ще за кілька хвилин наша черга таки зрушилася і ми потрапили на польський паспортний контроль, де трапилося просто неймовірне.

– Пані, у вас одноразова віза і ви вже один раз з’їздили. – До нас підійшов митник.
– Але ж вона на 7 днів! Я була тільки 2 дні!
– Так, але вона на 1 в’їзд. Один в’їзд – це один в’їзд.
– Ну будь-ласка, пустіть, я не знала.
– Ми не можемо, такі європейські правила.
– Але ж що мені тепер робити? Мені ж треба з ними їхати. – показує на нас. – Я не знала, – я чекав, що вона це скаже.
– Ми можемо залишити вас тут в покою для біженців або посадити назад на автобус до Києва.
– Але мені треба їхати!
– Але у вас немає візи!
– Але ж я не знала!

Такий діалог триває десь півгодини, я вражений спокоєм польських прикордонників, закінчується він тим, що я знаходжу готель в безпосередній близькості до кордону на українській стороні.

– Я так і знала, що так буде, – каже вона, а я думаю про відповідальність і безвідповідальність і про те, як вони взяли мене, пасажира, самі маючи очевидні проблеми з документами і знаючи про це. Чувак лишає свою жінку і ми проходимо кордон.

Він ще довго говорить з нею по телефону ні про що, поки покриття українського оператора не зникає вже поблизу Хелму.

– Я в 17 років отхлопотав 2,5 роки умовно за груповий розбій, – сказав він так, наче похвалився. Його пробило на розмови. – А тоді звільнився і пішов працювати на нашого мєсного бандіта на молокозавод. В 19 років був керівником одного напрямку. Грошей – греблю гати. В 19 років я вже з салону купив Ланос. Потім багато де попрацював, і в міністерствах, і в бізнесі. Зараз в одній фірмі працюю. 500 баксів зарплата, але лівака – пару тисяч в місяць. Але вже нецікаво. Тут можна за один годинник отримати більше, ніж за пару місяців. Так нашо ходити на роботу? Мій колишній бос, той шо бандіт, зараз теж крупна шишка, їздить на майбаху.

Є така звичка у газети, де я колись працював, писати вік. Типу так: Дядя Стьопа, 34 роки. Тьотя Наташа, 40 років. Мені здається, що в Україні вже є клас, для яких є важливіше дещо інше: Василь Ібрагімович, їздить на ланосі, Іван Миколайович, їздить на тойоті, Гриць Степанович, їздить на кашалоті. Зрештою, машини і годинники – це ознаки одної і тої ж самої епохи.

– Я в МММ заробив сотню косарів баксів. Якось до мене приходить мій друг (пішки) і каже, пішли в МММ, а я йому – ти шо? А тоді за місяць він приїжджає на новому форді фієста з салона прямо і я такий: ого, де взяв?

Отут я згадав, де чув це прив’язування матеріальних благ до статусу. МММ, браво!

– Мені депутати мільйони носили чемоданами. Я казав, що боюсь брати, а вони – не бійся. Прогорить так прогорить! Ну і воно прогоріло. Я переховувався в Ізраїлі і Казахстані. Боявся, що вб’ють. Мені звонили і казали, що шукають снайпера на мене. А я сховався. Тепер вернувся – вже у всіх пройшло, ніхто не ображається.

Якось я кручу оце все в голові, про МММ, депутатів, які люблять дороге і блєстяще, казнокрадів, тих, хто любить втискати кнопки за інших, тих, хто світить липовими корочками, тих, хто намагається проїхати без візи, тих, кому візи не треба з службовими і диппаспортами і відміна віз для інших для них – не потрібна, кому тоді світити своїми ксівами? І я от думаю – якесь воно одне.

– Я хочу стати депутатом. Або консулом.
– Ясно. Депутатом ясно, а консулом нашо?
– Ну як? Високий статус, відрядження, уваженіє, впливовість.

От нашо їм це? Нашо? “Поляки – хлопці принципові” крутиться в мене в голові. Ніяка це не принциповість, просто чесність і прозорість. Правила однакові. Польща стрімко росте економічно. В них не можна міняти чергу, бо поставлять в кінець. Не можна в касира вимагати продати поза касу водічку. Не можна хотіти йти в депутати заради статусу без жодної відповідальності. Тут далеко не ідеальний світ, але є щось в цьому. Поляки – хлопці принципові. Подумайте тепер і ви про це.

ОСЬ ТАК Я ПОТРАПИВ ДО ЛІСИ, ДІВЧИНИ, ЯКА ПЕРЕКОНАЛА МЕНЕ РОБИТИ ФОТО ПЕРЕХОЖИХ.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ