12592306_10153184194936783_287479673564098813_n

Захар пише книгу

Черкаський журналіст, 24 роки. Захар знає усе про Черкаси і околиці. Він об’їздив тут більшість місць на велосипеді, електричках, автостопом. Захар каже, що вже старий для автостопу, тому пише книгу про свій досвід, щоб закрить гештальт. Захар взагалі часто каже “старий”. Чуєш, старий? Та не старий я ще!

Ми заїхали в Черкаси до нього у гості з нашою експедицією. На вулиці був лютий мороз і вітер. Градусник показував -16, але за кілька хвилин на морозі усі кінцівки починали німіти. Він живе прямо біля Дніпра. Ми вийшли на водосховище, там неймовірні красоти – відчуття, що ти стоїш на безкрайому льодовику. Захару було нормально, він звик в лютий мороз гуляти тут як мамомнт серед поодиноких рибаків, а ми виявились заслабкими для таких подвигів.

Років п’ять тому Захар випадково знайшов мій блог і почав його читати. Пройшло ще трохи часу і він написав:

– Привіт, Старина. Колись захоплювався твоїм ЖЖ, а от тепер маю свій. Будемо френдити.

Пам’ятаю, як він почав подорожувати, а в мене саме була довга перерва у мандрах, я займався музичними проектами, практично нічого не писав. Тоді Захар почав описувати свої подорожі в блозі, я їх із захопленням читав, тим більше, коли він подорожував тими ж шляхами, помічав схожі речі, писав у такому ж хаотичному стилі. Тоді я зривався з місця з думками: “Он Захар подорожує, а я шо роблю?” Я начитувався його історій, а тоді він мені кілька разів снився. Враховуючи те, що ми ніколи в житті не бачилися, це було досить дивно. Ми надихали одне одного. І от тільки рік тому ми нарешті розвіртуалились. Зустрілися тоді в Києві і говорили так, наче сто років знайомі. Захар навіть подумував тоді про те, аби теж переїхати до Азії.

І от знову зустрілися в Черкасах, всі вже полягали спати, а ми сиділи до другої ночі і травили одне одному мандрівні оповідки, про які ще не встигли написати. Захар часом настільки деталізує і вводить додаткові обставини і персонажів у свої усні перекази, що, буває, втрачаєш нить оповідки, а коли він це помічає, то одразу ж так перепитує:

– Я тобі вже втриндівся, та?

Ми отак сиділи на його кухні і втринджувалися одне одному, а я думав про те, що важливо мати хоча б одну людину, з якою можна отак потриндіти про свої шляхи і маршрути, буденність, що так надихає, дорогу, що спонукає до дій. Важливо відчувати, що навіть те, що ти писав у ембріогенезі, когось до чогось підштовхнуло. Дякую тобі, Захаре! Не старій, старік! Жду книжку.

Прочитайте також про братів Мельників, що руйнують стереотипи депутатів у Богуславі.

ЕКСПЕДИЦІЇ