93858b7-3

Загреб-Любляна автостопом 24.07

В Загребі в нас були прекраснєйші каучсьорфери. Трішки занудні, але то ніц, вони нас врятували від ночування в макдаці, бо один інший загребський каучсьорфер повів себе па-свінскі, і здається, я напишу по поверненню перший негативний референс на КС. Він просто в останній момент написав: “Сорі, не можу прийняти вас”, і навіть не спробував якось допомогти, ну таке, з ким не бува, канєшна.

ab41e13-11

В Загребі ми кльово погудєли, треба було втім вже рухатись на Любляну. Тут нас чекав нєкій Робін, мандрівник, що об’їхав сотню країн, більшість з яких на велосипеді. Втім виїхали ми пізднавата, на виході з дому Івана і його жінки. Ми одяглися у сині скафандри, бо йшов дощ. Це тривало досить довго, я вперше в житті вдягнув дощовик кажись. Відчуття не найприємніше – воно шарудить у вухах жоско, і на щастя поки ми дійшли до трамвайної зупинки – дощ скінчився. Тому вже в трамваї ми їх позбулись, ага, слід написать, що ми в Загребі проїхали на трамваях дуже багато, разів 10 користувались, і от зараз їхали з одного кінця міста в інший, і жодного разу в нас не було квитків, там їх можна купити з мобільного телефону, але страшно було уявити скільки це коштуватиме з роумінгом наших жлоб-операторів, тим більше я питав про квитки в кількох чуваків, і вони сказали: “оу, ю кен гоу, зер із ноу контрол”, але тим не менше трамваї там, нада сказать – просто заглядєніє.

2783b75-6

Вопщим доїхали ми до останньої зупинки, і скориставшись порадою на хічвікі стали в місці, де за 10 хвилин стояння навіть ніхто не моргнув нам, і більшість з них повертала назад в Загреб, а нам же треба було прямо. Тож ми пішли повз цю розв’язку, а далі побачили знак, що заправка через км – стопити там вже було нереально, тож ми просто собі йшли. За 500 метрів спробували постопити на автобусній зупинці, теж нуль абсолютний, і ми врешті дійшли до заправки, де якийсь хлопець спершу мені нічо не відповів на питання, а коли вийшов з заправки сказав, що підкине до наступної, ю ар велкам. Хоча він туди й не їхав, звісно. Вже на тій заправці ми довго питали (може з пів години) це було вже на автобані, а до кордону було всього кілометрів 5.

3298a28-9

Нас взяла якась дівчина, яка дуже поспішала, тому сказала пакуватись швидко, втім вона була надзвичайно привітна і приємна. Звісно, вона до кордону теж не їхала, але підкинула нас, втім, вона підкинула до “малого кордону”, де лише легкові і один коридор: хорвати і європейці з обох сторін проходять кордон просто показуючі свої айді-картки. І ми відчули себе ще більше задуп’єм, до речі, хорватам не треба віза в Британію і США також, як і в ЄС. Хорватія виглядає краще ніж Чехія і тут набагато більше людей знають англійську, це страшенно дивує. І от ще одна штука – цей кордон виявився лише для хорватів і сітізенс оф ЄС. Тому нам слід було якось йти до автобану і пішки на інший перехід. Виявилось, що це всього-то десь 2 км, але ми боялись, що прийдемо десь, і не знатимем, де перелазимо паркан, чи через автобан, чи вже паркан Хорватії-Словенії.

b49a421-5

Хорвати виволокли з наших рюкзаків усе і ретельно обшукали, я знов веселився і пропонував перевірити ще додатково цю кишеню і цю, потім вони заглядали в шкарпетки. Я запитав у дівчини, яка обшукувала: “Чому так з нами, українцями?”.
І вона сказала: “Сорі, це лише моя робота”. Ну, я ж казав, інших вони не обшукують навіть. На питання вона не відповіла, але воно очевидне, рєбята. Вона подарувала нам по пляшці кока-коли, це були просто неймовірні відчуття. Хабаря-гостинця на кордоні мені ще не давали ніколи. Але от ми наближаємось до словеньского кордону, пішки, звісно, ми йдемо а в мене хандра мешканця третього світу. В мене є віза, в Нателли є віза, але я знаю, що це не привід не познущатись з нас. Тож ми розробляємо план, що казати, якщо питають: ” Для чого ви в словенію з чеською і словацькою візою?”, і от ми підходимо до першого віконечка, поліцай забирає наш паспорт, ставить штампи і віддає і каже: ” Гоу!”. Ми йдемо до другого, я усміхаюсь до поліцаїв і кажу: “Хелллоу”, а вони:”Гоу, гоу!”. І ми йдемо до шлагбаума і переходимо його, і питаємо один в одного: “це все?” “це все?” “це все??”.

d2bc7e4-4

І от ми стоїмо перед туалетом вже в Словенії, і нам обом хочеться туди, втім ми питаємо першого чоловіка: “Чи не їде він до Любляни?” Він каже:”Ноу”. Я питаю: “Може просто скількись кілометрів?”. Він каже: “20 до Любляни, звідти 100”. Я кажу: “Візьмете?” Він: “Сідайте, якщо це буде зручно для вас!”. Я кажу: “Зручно”. І ми сідаємо, і корочє, не знаю як це описати навіть, виявляється, що він працює в Росії. Тож ми переходимо на російську, і він не повертає там, де йому треба. Він каже, що через Любляну йому вдвічі далі, але він ще ніколи так не їздив. Він довозить нас до того місця, де йому реально треба звертати, і не звертає, він везе нас в нашому напрямку через Любляну. Одинадцята година ночі, він розповідає історію про те, як його зловили мєнти під москвою, і приставили трубку до рота, і сказали, що він пив, а він не п’є, і вимагали 50 000 рублів. І побачили, що в його гаманці лише 6, і сказали – давай 5! Добродушні московські мєнтяри лишили йому тищу рублів на дорогу, ха-ха-ха. Ми страшенно вдячні йому, шкода, що вже було зовсім темно, і в нас не лишилось жодної вдалої фото з ним. Ми дуже швидко дістались нашого каучу у Любляні, хоч і спізнились добряче.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ