Банді – автор “Т-shirtології”
Він з Ужгорода, йому 42, минулого року вийшла перша його книга “Т-shirtологія”. У тій книзі описані дивні історій не менш дивних футболок з вигаданими принтами. “The my englisch is bed” – була однією з найпопулярніших. Банді каже, що на презентації в Одесі, її з нього зняли.
Цього року буде ще одна його книга, або навіть дві. Банді має особливу манеру письма, він пише просто і щиро. Я намагаюсь усім друзям розповісти, що на нього слід підписуватися у фейсбуці. У вжитку Банді безліч старих хіпівських слів, на кшталт “торчати”, “відвиснути”, або просто від нього вони звучать так по-хіпівськи. Банді був на фестивалях Сіґєт у Будапешті і Шипіт на Закарпатті однакову кількість разів. Чотирнадцять. Вдумайтесь у цю цифру, чотирнадцять разів!
Банді добре знає, як потрапити на Сіґєт без квитка, вони їх самі в наметі біля входу виготовляли. Банді знає, як пронести щось на фестиваль. Його розповіді про те, як він рятував своїх друзів від несподіваної смерті, про те, як він проводив лекції з розмальовування великого пальця кульковою ручкою, чи про те, як небезпечно без білоруського паспорту ходити в ліс по гриби. Банді іноді сидить десь у барі і записує в блокнотик те, що відбувається навколо. З цього теж виходять карколомні сюжети.
– Прикинь, Бодя, – каже якось Банді. Я саме приїхав до Ужгорода на день у лютому і ми сіли на лавці на набережній. – Оце тиждень тому отам під мостом, бачиш міст? Отам я бачив як зачепилася величезна колода, що плила річкою. А потім за кілька днів я бачив її отут, а потім отам.
Банді десять хвилин розповідає про колоду, що плила річкою цілий тиждень, а він ходив і дивився за її поступовим сповзанням вздовж течії у невідомість. Я не знаю жодного іншого такого Банді, який міг би так довго і так пристрастно розповідати про колоду, що тече річкою. Я не знаю жодного іншого Банді, якого я у цей час так уважно б слухав. “Ну і де вона тепер?” – резюмує Банді так, наче це не якась трухлява колода, а молодесенька студентка, за якою він цілий тиждень підглядав.
Навпроти дому діда Людвіга
Банді етнічний угорець, вони з дружиною у побуті з двома синами розмовляють мадярською, вважають, що українську вони вивчать в школі і на вулиці, а завдяки батькам будуть мати в запасі ще одну мову.
– Отут жив мій дід Людвіг. – Каже Банді. – Він помер у 95-му році, вже за незалежності, у віці 81 року, а народився ще за Австро-Угорщини. Він був футболістом, завскладом, будівельником, боксером і ще ким тільки не був. Але відсидів усього кілька років. На ті часи така коротка відсидка була як подарунок. Вже навіть за незалежності він усе одно мовчав і нічого й нікому про себе не розповідав. Боявся.
Це вже був травень, я знову приїхав до Ужгорода на день. Ми йшли на пікнік, який Банді вирішив влаштувати на узбіччі дитячої залізниці і заодно на берегу тої непримітної річки Уж, якою якось плила знаменита колода. Ми довго вибирали місце, де б сісти, аж поки не знайшли велетенське повалене трухляве і трохи обгоріле дерево. Я одразу згадав про колоду, чи це, бува, не та ж сама. Але ми були значно вище за течією, навряд чи вона могла сюди потрапити. Не знаю, чи хтось, крім Банді зміг би так прив’язати увагу до колоди, яку бачив тільки він.
Колись Банді працював в ужгородськвй газеті РІО. Нещодавно я прочитав у інтерв’ю з її власником, що там досі рівняються на його заголовки. Але що там заголовки. Просто Банді розповідає історії так, що не хочеться нікуди їхати, написаних текстів у нього замало, колод на Закарпатті ще так багато.
– Слухай. Приїжджай якось до Ужгорода нормально, а не отак як завжди.
– А нормально – це як?
– Ну на тиждень хоча б. Підемо в ліс на день. Ще день посидимо біля річки. Ще день підемо до замку. Тут, насправді, треба стільки часу!
І я розумію, що невідкладні і важливі справи чекають на мене в Ужгороді з Банді і страшенно люблю його і цю неймовірну важливість буденності. Банді її розуміє і відчуває як ніхто.