Finita
Це той самий фінальний запис, який ви можете шерити і читати всю історію Україно-Балкано-Італійсько
Почалося все з того, що хотілося другий маршрут автостоп-антропологічної-п
30 вересня я склав собі план:
Слід нагадати, що попередня антропологічна експедиція відбулася у квітні, я доїхав з Києва до Лісабону автостопом і усі історії з тої подорожі ви знайдете тут.
До цього ще були подорожі по Росії, навколо Чорного і Балтійського морів і навколо Південно-Східної Азії.
1 день.
Прямо перед виїздом у подорож мені треба було заїхати в Ощадбанк. Найближчий був на Житомирській. Там у внутрішніх вуличках був величезний затор. Поки я там паркувався – прямо ззаду мене відбувалась перестрілка. Так я вперше потрапив у чорну хроніку українських ЗМІ:
Потім був мій риторичний крик душі про взаємоповагу:
А далі вам стає зрозуміліше, яке джерело натхнення сподвигло мене на такий запис. Зрештою, це найбільш адова і перша історія подорожі. З годинникарем до Варшави. Я відхилився від маршруту, дуже треба було до Варшави. Я думав вночі потусити, вранці зустрітися з кількома друзями і поїхати далі. Але ситуація з годинникарем змусила трішки плани поміняти:
2 день.
Він настав ще день на кордоні, а вранці я доїхав таки до Варшави.
У Варшаві я зупинився у Ліси, дівчини, що колись була в моїй групі по Індонезії:
Зустрів там журналіста Томаша. Цілком можливо, що першого іноземного журналіста, що приїхав до Києва спеціально на Євромайдан:
Я не вкладався у свій план, тому взяв нічний бус до Жешува. Польський бус коштував стільки ж, як кава в якомусь хіпстерському кафе Варшави. На посадці на автобус мені було соромно, я побачив українців:
3 день.
Рано вранці я вийшов з автобуса. Навколо лежав сніг. Я їду в Рим і там тепло! Ця думка мене гріла і я йшов.
На польсько-словацькому і словацько-угорському міжкордонні я провів досить багато часу, це була неділя, заборонено їздити вантажівкам. Я цього не врахував, тож трохи промерзав:
З Жешува мене везли лісники. Прекрасні:
Потім мені поспіль зустрілись два словака – корінні українці. Спершу Йозеф:
Потім Ярек, який теж розказав історії, за які було соромно:
В Кошице я хотів зайти до жида, але у жида було зачинено:
До кордону з Угорщиною я їхав з метеорологом і її мамою:
Від кордону мене віз дядько Яро, дуже приємний і дружелюбний тип, але шовініст:
Тої ночі я зупинився в готелі в Мішкольці. Мав доїхати до Будапешту, але о 8 вечора в Мішкольці лив проливний дощ, не було вже жодного потягу чи автобусу, а стопити в дощ було ризиковано, тож я зупинився, два номери в готелі було зайнято, мій і сусідній. В сусідньому жила русская женщіна:
4 день.
Наступного дня в мене було багато роздумів і часу на них, бо я їхав до Жені в Будапешт і мені слід було проїхати 180 кілометрів. Тож я роздумував про наше прикордоння:
І про туристичний потенціал України:
Потім з Іштваном, футбольним тренером для дівчат, ми їхали у Будапешт:
В Будапешті я зупинився у Жені. Про неї мала бути розповідь ще в попередній мандрівці і щоб навєрстати упущене – я зробив гак в Будапешт:
5 день. Я провів Женю на трамвай на роботу, а вона провела мене на метро до виїзду з міста.
До Нового Саду в Сербію мене віз болгарин, про якого я не написав, бо він мені довго розповідав про те, як він проти фейсбуку і своїх фотографій на фейсбуку. Болгарин їхав з роботи у Польщі додому в Болгарію. Через Сербію – найшвидше. Кордони у Сербії з ЄС проходяться за лічені хвилини, у Албанії, до речі, теж. В України? Не будемо.
В Новому Саді я помітив, що пошта там вже наша. Лишився телефон і телеграф:
Там я зустрів Бориса, чудесного журналіста і співрозмовника, з яким у нас безліч спільних тем і друзів:
Потім мене везла жінка Вєра у Бєлград, я у неї і зупинився:
6 день. Я прокинувся в кімнаті сина Вєри, на його постелі, що не мінялась вже дуже давно і радий був поїхати далі.
Першим віз мене серб Мілош, який галактику явно плутає з атлантикою нє моргая:
Потім мене віз серб Александр, абсолютна протилежність Мілошу:
Потім був Нован, а по ньому ще кілька машин і водіїв, про яких було нічого і не було сил писати:
В Сараєво я зупинився в чудовій україно-боснійській родині:
7 день. Самір перед своїм робочим днем вивіз мене з міста.
Потім я їхав на фурі, потім знов на фурі, а потім з Санелом:
Тоді я 20 кілометрів пройшов, доки зловив єдину маршрутку, що їхала тією дорогою. Машин там майже не було, йти треба було в дощ і вгору:
Там мені поставили штамп посередині. Це вже другий такий штамп чорногорії за 5 років:
У Чорногорії я приїхав у Подгоріце і зустрів там Юлю і Антона, які не зрозуміли, куди я їду і нашо:
Вони мене посадили на нічний автобус до Пріштіни, у Косово. Було шкода, що не можна зупинитися, але паром вже був заброньований і слід було наверстати упущений час на кордоні Чорногорії, плюс упущений день в Угорщині.
8 день. В 4 ранку автобус прибув у Косово і я почав гуляти містом.
Зробив селфі з Клінтоном:
В обід вже поїхав далі, в Македонію і зустрів Сабана з Косово:
Після нього було ще кілька водіїв, потім колоритний македонець Чедомир:
https://logvynenko.com/chedomyr-makedonskyj-vodij-tsementovozu/
Потім знову албанець з Косово Індріт:
У подорожі через Косово я ідентифікував латентно ватних персонажів серед друзів, які підтримують братський російському, сербський імперіалізм.
В Скоп’є, столиці Македонії, я зустрів Рісто. Дивного македонця, що торгує на вулиці місцями у квартирі друга, якому він винен грошей:
Македонія чудова і гарна країна, але перенавантажена пам’ятниками, так, наче кількість пам’ятників додає македонцям причастя до болгарських нацгероїв.
9 день. Я прокинувся в хостелі в Скоп’є, з Македонії мені ніхто не написав і не запропонував зустрітись чи поговорити.
Але на БлаБлаКарі я знайшов Алекса і Лєну і з ними вже поїхав у Албанію:
Потім я їхав з албанським студентом Енді:
І тромбоністом Дрітеном:
А потім плив на паромі в Італію:
10 день.
Вранці схід сонця був казковим:
В Барі було страшенно складно. Складно все – вийти з порту, там на два тисячні пароми було дві кабінки на перевірку документів, у Албанії у порівнянні з Італією – супер сервіс, а тут – провінція задрипана. Вийти з міста було теж складно, знайти вайфай – неможливо. Купити італійську сім-карту вранці ніде. Я блукав і шукав хоч шось. Потім дуже довго стояв. Ніхто не зупинявся, хтось непривітно сигналив. Я зрозумів, що антрополоічну подорож на даному моменті можна вважати закінченою і зробив спробу знайти когось на БлаБлаКарі. Італія – була перша країна, де водії взагалі не відповідають. З 10 відповів один, з ним я і поїхав. Про нього нема чого писати, насправді. Він не говорив ні слова англійською і не був приємним.
Ще й той день я приїхав до Риму.
11 день.
Я зустрів Віталіка, єдиного героя з Італії:
Ну і зробив це фото. Дякую, що читали.
