Микола з Рахова
– В мене дві дочки і одна внучечка. В Чехії живуть. Давно вже не приїжджали до мене в Рахів. Скучаю за внучечкою дуже. Отакі в неї ніжечки маленькі, рюкзачок вдягає і ходить з дідом по гриби. Обіцяли в серпні приїхати та й не знаю, чи приїдуть. Раніше вчилася тут у школі, а тепер віддали там. Я тут-во недалеко живу, отак навпростець як йти до центру. А шо, бачили гриби? Нє, не бачили? А то місця знати треба. Отам як йти на ту гору – там білих стільки – йой, але йти важко, скелі.
Дядько Микола з Рахова аж світиться, він радий зустріти співрозмовників на горі і за двадцять хвилин поспішає розповісти усе, що можна у ці двадцять хвилин вмістити.
– Це мій пес Кузя. Кузьма Скрябін. Шо там Кузьма, співав “хто не скаче – той москаль”? От і прибрали його. Підстроїли. Усі такі як він в автокатастрофах погибають. А пес мій хороший, вже років 15 йому. Ще як дочка у сьомий клас ходила. Тако йде поперед мене, гриби шукає. Як бачить, що я відстаю, чекає. Сам без нього в гори не йду, він тоді жінці покою не дає.
Дядько Микола показує руки.
– Бачиш які в мене довгі пальці? Як в бандіта якогось. Та то я зв’язківцем працював. Розподілили так за Союза. Воєнним телеграфним майстром був, та й зараз ще б працював, але де ті телеграфи? Нікому то вже не треба. Два роки тому мене звільнили, рік не дали до пенсії дослужити.
Дивуюся, що два роки тому, у 2014-му телеграфні майстри ще були на балансі.
– Та були, яку-неяку зарплату получали. Ще за союзу на заробітки їздили строїти в Ригу. Отам можна було і в ресторані посидіти, і светрів купити, тут таких светрів не було. Ще й додому привезти лишалося. А тут як зарплату призначили – то йой, копійки смішні були. А тоді вже всі по мобільниках, по скайпах. Раніше такого не було. Так мною усі діри затикали – то попідмітати, то бички позбирати, то побілити-поштукатурити, я на все годен. А тоді звільнили. Я раніше Дідом Морозом ще на всіх святах був у нас. Та малі навколо бігали, я їм подарунки з мішка. А це звільняв мене один, а я йому кажу: а ти пам’ятаєш, який ти мені віршик читав зі стільчика? Та де там пам’ятає. І куди я тепер вже поїду? Тут тепер всі на Чехію їздять, тут робити нічого, але я вже старий. Дочки дві, та й тих коло хати нема, одна кудрява така, як в школу віддали, а в неї локони такі, а в другої нема ще дітей, синів не вродило, та то вже кризові часи були, вісімдесяті, дев’яності, та й тепер нема тут чого робити. Ну, щасливої дороги вам.