В усьому іншому на моїй вулиці було все чудово
Прокидаєшся о п’ятій від достатньо голосної молитви, що лунає із сусідської мечеті, це не найкраща ідея знімати щось обік мечеті, з одної сторони, з іншої – це дисциплінує на якийсь час. На якийсь час ти, як правовірний мусульманин протираєш очі, встаєш і йдеш молитися у ванну чи до холодильника, ну гаразд, не зовсім як мусульманин, але графіки наших прокидань перетинаються. До того ж, тут усі такі мусульмани, на цій Яві, більшість із них такі самі як я, одна лише відмінність, у їх паспорті написано мусульманин, а в мене нічо не написано і от це нічого і є єдиною моєю правдою, у яку вони не дуже вірять. Тут не можна бути “нічим” як я, щонайменше для них я є “білим” і це вже щось, це вже не нічого, це вже ого-скільки, респект всім білим від усіх, хто все життя мріє з’їсти якусь пігулку і наступного дня прокинутись білим. Але я дозволяю собі бути нічим хоча б щодо релігії, а не щодо кольору шкіри, я можу собі дозволити, вони – ні. Вони мають написати одну з п’яти релігій у свою айді-картку і так статистично виходить, що мусульман тут дев’ять з десяти. Вони моляться по святах і бухають по буднях, моя любов до ісламу ймовірно, щиріша, ніж їх, хоча хто б взявся виміряти між нами цю щирість?
В усьому іншому на моїй вулиці було все прекрасно. Я ще трішки валявся в ліжку після ранішнього намазу, але знав, що краще не намагатися вже заснути, ще десь двадцять дві хвилини і почнеться. Проходило рівно двадцять дві хвилини і повз моє вікно починали проїжджати підприємливі мопеди, кожен із них на пасажирському місці мав ящик, холодильник, клітку, залежно від того, що він розвозить, кожен-кожен із таких мопедів має свій сигнал, свій особливий звук, я можу наспівати, за кілька місяців життя на одному місці я дуже чітко пам’ятаю мелодію морозива, звуки овочів і монофонію фруктів. Мопеди з дитячими кульками або з феєрверками, або з рибою, або з пряностями, або з італійською піцою, що не була ані італійською, ані піцою взагалі, або з кольоровими хімічними напоями, або з шурупами і гайками, що проїжджав лише раз на тиждень, або з пральними порошками, або з курками, їх було два, один – гуманно возив кур у клітках, інших прив’язував їх живцем за ноги і вони барахталися навколо його мопеда. Були ще магазини на колесах з невідомими мені солодощами, з нарізаними фруктами, натерті місцевою аджичкою, бо навіть банани і ананаси без перцю тут – неправильні.
В усьому іншому на моїй вулиці було чарівно. Далі прокидалися діти, вони шумно і незграбно йшли до школи, діти як всі діти, скрізь діти однакові. Так, ймовірно так і є, скрізь однакові, але варто мені було вийти у цей час на вулицю і сісти на свій мотик, як я відчував, що ці діти – інші. Ці діти, вони найбільш мої із усіх дітей світу, вони біжать наввипередки до мене, лащаться, до рук і ніг, дівчата зупиняються на відстані кількох метрів і махають руками, я для них величезний плюшевий ведмідь, до якого можна притулитися і ще трішки відтермінувати похід до школи, я для них екзотична птаха, що сама посадила себе в клітку серед людей і самостійно час від часу відкриває дверцята, щоб порозмахувати своїми білосніжним пір’їними крилами навколо. Діти кричать і радіють, батьки кричать і вони суворі, дивляться на мене і розглядають з не меншим інтересом, ніж діти, з не меншим.
Потім я їду вулицею з сотнями і тисячами мопедистів і кожного дня відчуваю покращення своїх здібностей у водінні. Якщо кілька років поспіль я їздив по всій Україні і вчився оминати на швидкості ями, то тепер я майже не дивлюся на дорожнє покриття, у бідній Індонезії, воно виглядає для нас по-багатому, натомість тут є інше змагання, інший виклик на дорозі, тобі треба протиснутись, пролетіти у шпаринку між вантажівкою і іншим мопедом, проскочити на жовте, інакше хтось ззаду, хто веде мопед і набирає смс одночасно, пролітаючи вже на червоне, легко може вставити своє колесо тобі в зад. Я їду за папаєю. Тітонька у фруктовій лавці мене знає і вибирає найкращу. Ми усміхаємось одне одному і вона кидає мені в кишеню під кермом у мопеді ще кілька мангустинів. Вона завжди так робить. Одна-однісінька папая за десять тисяч, що менше долара – і це мій сніданок. Розрізаю навпіл, половина – це максимум, що я можу осилити з’їсти. Але на іншу половину точно хтось знайдеться – прийде Івук або сусід, якого я навіть не пам’ятаю як звати. Він прийде із дітьми, що ще не ходять в школу, вони будуть ганяти по моїй кімнаті, а він буде сидіти на табуретці і тараторити щось так швидко, наче я досконало розумію, про що він говорить, іноді не уловлюючи навіть теми, я все ще вчу індонезійську, мені важко, але я радію його появі, бо хоч я і мріяв нарешті посидіти і подумати над життям, позаписувати свої переживання, втім, я можу й натомість попрактикувати свою індонезійську.
В усьому іншому на моїй вулиці все було спокійно. Сусід нарешті йшов, я дивився на годинник – була лише восьма чи дев’ята, у цей час в своєму помірному, помірно-холодному кліматі я ще лишень прокидався, а тут, здається, вже встиг зустріти півміста, і ось, нарешті, лишався сам, хоча б на мить, я навчився неабияк цінувати ці миті, вони для мене означають тепер надто багато.
В усьому іншому на моїй вулиці все було гаразд. Все, крім сто п’ятдесяти мільйонів мешканців на невеличкому острові, в разів десять крихітнішому за Україну, сто п’ятдесят мільйонів, які неможливо осмислити чи так просто прийняти. Я ніколи не шкодував і не страждав, мені було добре і незвично добре. Але я навчився. Навчився цінувати самотність, тишу, спокій.
Сьогодні я прокинувся без жодного сигналу мопеду, жодної молитви, жодного звуку чи вторгнення у мій сон сторонніх людей, прокинувся на вулиці Франка, де тепер несподівано живу і багато ходжу пішки вулицями дитинства і зрозумів, що страшенно скучив за усіма цими рінгтонами морозива і шурупів, за молитвами, в яких зранку лежиш і намагаєшся в цій арабській, яку ніхто навколо не знає, розпізнати знайомі слова, а їх нема, їх можна вигадати і це працює, скучив навіть за дітьми, що перевертають іонізований тобою пил і зачакловані тобою речі і ти ніколи не сердишся на них і дивуєшся, як приїжджають в гості якісь друзі і намагаються сваритися на цих дітей, що й далі перевертають не їх, а твої речі, скучив навіть за кілометровою чергою за нещасними трьома літрами бензину, у якій можна зустріти братів і сестер, рідних до поцілунків у ясна, з якими коріння розійшлося десь між розквітом і падінням Вавилону. Тепер так – ціную тишу, сумую за шумом. В усьому іншому все чудово на моїй вулиці тепер.
Ілюстрація Юлії Федорович