Уєн – студентка КПІ
22 роки, з міста Сайгон, Південний В’єтнам. Вчиться на інформатиці в КПІ. Вже другий рік в Україні. Ми ще з лютого домовлялися перетнутися і вийшло тільки тепер, у останній день травня. Вона чекала мене біля метро, ми пішли прогулюватись політехнічним парком.
– Я так давно не говорила англійською, – каже вона.
– Серйозно? А якою ж у вас навчання?
– Українською і російською.
– А ти її знаєш?
– Зовсім трошки.
Уєн розповідає, що мріяла тут вивчити мову, але навчання не дуже адаптоване під іноземців, крім того з нею студенти розмовляють російською і не хочуть переходити на українську, а вона вчить тільки українську. Тому з наступного навчального року вона планує почати вчити російську замість української, щоб мати можливість говорити зі студентами. Вчитись КПІ дозволяє обома мовами.
– Нас біля тридцяти в’єтнамців тут тих, кого я знаю. – Уєн розповідає про умови у своєму гуртожитку, з нею в одній кімнаті ще троє, усі із В’єтнаму. Розповідає, з яких регіонів, у всіх мені пощастило побувати. – Я звикла говорити в’єтнамською, навіть тут, іноді розмовляю в’єтнамською із викладачами. Вони не розуміють, але мова тіла допомагає.
В групі Уєн лише одна іноземка, це вона сама. Каже, що однокурсники їй допомагають вчитися.
– Today I have залік української мови. How is zalik in English?
Уєн любить дуже плавати, але не може ходити до басейну, бо там для неї дуже холодно. Минулого літа вона їздила із своєю викладачкою з університету на Гідропарк купатися у Дніпрі. Каже, що цього літа теж поїде, якщо її візьмуть.
Уєн потрапила в Україну через свого батька, що жив тут і продавав на український ринок в’єтнамську рибу. Вона рік жила разом з ним, але цього року він поїхав додому, а Уєн переселилися в гуртожиток.
– Я маю надсилати своєму батьку селфі як я виходжу з дому і як проходжу. Якби він мені б не дозволив зустрітися з тобою – Я мала б його слухатися. Але він хоче, аби я познайомилася більше з українцями, це допоможе вивчити мову, тому він дозволив. – Уєн вмикає свій телефон і робить селфі. Вона надішле його своєму батьку.
Моя нова в’єтнамська подруга трішки подорожувала по Європі. Побувала і в кількох українських містах. Щоправда, у Львові ніколи не була, натомість відвідала Одесу, Харків, Черкаси, Чернівці.
– Моє улюблене місто Кременчук. Я була там на минулому тижні. Там так тихо і спокійно. Великі парки і річка.
Я поцікавився, як вийшла така дивна вибірка міст.
– Я їздила туди, де могла знайти когось із В’єтнаму. В Кременчуку живе один мій в’єтнамський товариш. Це він показував мені місто. В’єтнамці дуже відкриті і дружелюблні, українською я боюсь говорити більше, ніж “Так” або “Ні”, бо наді мною будуть сміятися.
Потім ми говорили про в’єтнамську кухню і Уєн пообіцяла мені показати в’єтнамське кафе на кільцевій дорозі. Сподіваюсь, тато її відпустить.