Індонезієць Алан на полі бою за власні права

Я хочу розповісти вам історію про Алана в контексті останніх подій з неприйняттям заборони дискримінації.

Я жив у Індонезії майже 2 роки. Ми познайомились з Аланом досить давно, він кілька разів допомагав мені, а згодом я взяв його до себе на кілька місяців на роботу. Алан походить з невеличкого індонезійського міста Магелан, що відоме лише тим, що саме у ньому знаходиться найбільший старий буддистський храм світу – Боробудур. Мене страшенно надихають сильні люди і він один з таких. Рівень місцевості, з якої він походить, може порівнятись із найзабитішим українським селом, куди, хоч і приїжджають час від часу туристи, розвивається воно все ще темпами періоду до індустріалізації. Алан викладає музику і англійську. Він володіє англійською досконало, це справжня знахідка для маленького індонезійського міста.

Алан працював у моєму офісі в Джок’якарті. Він займався продажами і вирішенням конфліктів. Я платив йому цілий долар за годину, що для Індонезії дуже багато, втім, я завжди знав, що для його рівня і знань – це нічого. В Сінгапурі, куди летіти від Джокджі – 2 години він би запросто мав у 20 разів більше, але для цього там треба зв’язки. Алан дуже легко переключається з дурнуватих тем на цілком серйозні, він добре розуміється на мистецтві і суспільних науках.

– Чи можу я написати, що ти відкритий гей?
– Так, я відкритий гей, але є люди, з якими я про це не говорю. Просто через те, що знаю, яку можу реакцію отримати. Включно із моїми батьками. Це важко – знати, що тебе не підтримують власні ж батьки через свої упередження. Але я не можу сказати про те, що вони виглядають нещасливими від цього. Справа в тому, що в нашому соціумі це питання не піднімається. Геї – не заборонені, але релігія диктує власні правила. Втім, я не думаю, що якби мої батьки були не мусульманами, а християнами – щось було б інакше. Все було б так само.

Індонезія – найбільша мусульманська країна світу. Не залежно від релігії, широти і кліматичних умов, тут теж є безліч представників ЛГБТ-спільноти. Втім, мусульманська община накладає заборону на будь-які заходи, публічні прояви своєї любові тощо. Тому безліч індонезійців, аби почути себе на свободі часто їздять у Таїланд чи В’єтнам, де хоч і не дозволені гей-шлюби, втім – можна цілком відкрито, приміром, за руку ходити по вулиці.

– У мене ніколи не було тривалих стосунків з іноземцями. Мати стосунки з людиною, яка народилася у толерантному суспільстві – легше, ніж з травмованим індонезійцем. Так, ззовні тут виглядає дуже толерантно. Тут ніхто тобі може нічого і не скаже, всі тебе будуть не помічати, але ти чітко знаєш, чого не можна. Мати гей-партнера з Індонезії – це завжди робити вигляд, що ми не у стосунках, а коли ви зустрічаєтеся – маєте знайти якесь секретне місце тільки для того, аби взяти партнера за руку, весь час озираєтесь, живете в страху. Такі взаємини легко зламати, бо є безліч інструментів, які показують чорнушність нашого життя. А ми просто ховаємось, бо ми народились такими, я не вибирав бути геєм у суспільстві, яке геїв не толерує, це не мій особистий вибір – бути інакшим.

Я взяв на роботу Алана в першу чергу через його впертість і кмітливість. І я лише з часом почав розуміти, звідки дуже часто ця впертість береться у них, представників ЛГБТ-спільноти. Вони часто почувають себе на полі бою за власні права, кожного дня, вони боряться із нашим спільним соціумом, із його вадами, тоді як ми безтурботно продовжуємо мирне життя у цьому самому соціумі. Якось Алан прийшов у гості у смішній футболці “I am so gay, I can’t even draw a straight line”. Вау, подумав тоді я, він хоробрий. Я, насправді, один з тих, хто намагався не говорити з Аланом про його сексуальність. Не помічати, не ставити незручних питань, не розпитувати про проблеми.

Розвиток суспільства завжди йде паралельно з наданням прав меншості. І ця меншість буває дуже різною – політичною, національною, гендерною, ця меншість – це навіть люди з обмеженими можливостями на візочках, сіліпі або глухонімі. До XIV століття глухонімі люди жорстоко переслідувалися. Їх вважали ідіотами, розумово відсталими й розміщували в притулки або навіть просто вбивали. Ви не можете відкрито ходити зі своїм гей-партнером по вулицях Києва, з таким самим успіхом – не можете їздити на інвалідному візку, небезпечно ходити, якщо ви сліпий, неможливо їздити на громадському транспорті – якщо ви глухонімий. А в Копенгагені, Стокгольмі, Осло – можете все. При цьому в нашому суспільстві прийнято не сміятися з людей з обмеженими можливостями, але й не звертати на них увагу. Я пам’ятаю, як вчили мене: “не дивись на чоловіка! не розглядай його!” – коли я, маленький хлопчик, бачив у метро людину з синдромом дауна. Я впевнений, що страхи інакшості з’являються саме на цьому етапі виховання.

Досить глупо порівнювати синдром дауна, сліпоту і ЛГБТ, втім, усі вони – меншість і одним з стрижнів розвитку будь-якого суспільства є банальне забезпечення їх прав. Як забезпечення прав національних меншостей – як, скажімо прав кримських татар чи ромів в Україні чи права українців у Польщі. Кримські татари чи роми не винні у тому, що народилися в Україні і не мають своєї власної держави, однаково як геї не винні у тому, що народилися у нетолерантному суспільстві.

– Мені не раз було важко влаштуватися на роботу. Я не приховую нічого, але й не всім кажу відкрито. Але, звісно, це передається як вірус. Пошепки люди говорять один одному. Взагалі ситуація парадоксальна. З однієї сторони – це табу і про це не можна говорити ні з ким, з іншої сторони люди дуже люблять обговорювати інших, особливо якщо це щось таке екстраординарне. Люди здебільшого говорять про геїв у негативному контексті просто через те, що не знають, скільки представники ЛГБТ у всьому світі дали мистецтву, науці або моді, наприклад. Гей – це страшна картинка про ґвалтівників чи ще бознай-що, це написано в особистій біблії кожного, це прививається змалечку.

Так, від цього життя у такому соціумі перетворюється на боротьбу і змагання.

Алан днями отримав річну національну візу Польщі і їде туди працювати у якийсь міжнародний проект. Я радію, що він потрапить у трошки інший світ, буде подорожувати Європою і спостерігати за тим, як може розвиватися західне суспільство, як можливості стають однаково рівними для всіх. Він як здібний малий, що скористався усіма можливостями, які може дати забите провінційне індонезійське місто, можливо і саме тому, що йому слід було довго боротися із цією забитістю, боротися своїм існуванням, як би не банально це звучало, можливо саме тому він використав весь можливий потенціал і я впевнений, що у нього велике і світле майбутнє.