Як получається так багато писати на фейсбучку
Рубрика вопроси на отвєти. Сьогодні відповідаємо на запитання, як редакції газети Bogdan Logvynenko получається так багато писати на фейсбучку разлічних історій за день і при цьому встигати смачно подорожувати, красиво їсти, сухо спати і іноді за дєньги працювати.
Відповідаємо – коли я вибирав двох рабів, я взяв рабів з двома вищими. Тому вони пишуть, а я подорожую.
А якщо серйозно, все почалось тоді, коли мені було ще 16 років. Так от, тоді я вчився вже на першому курсі хімії і потроху розумів, що це шось не то, ця хімія. До кінця курсу я все ще не вмів ні бомбу зробити, ні наркоту нормальну намішати, тобто відчувалась повна нереалізація своїх на той час гігантських запитів. Штука в тому, що коли вступаєш в 15 років у 7 ВНЗ одночасно, кудись на географію, кудись на мікробіологію, психологію, міжнародне право, соціологію…. тоо, легко зробити помилку в виборі))) Взагалі робити такий вибір в 15 років – це як одружуватись всліпу в ХІХ сторіччі.
На психологію я тоді ще вступив у академію внутрішніх справ. Звідти б я точно нікуди не почав писати і навряд кинув би навчання. З казарми не втечеш. Був би мєнт-псіхолог. Закладав би пальці на допитах в двері і розказував би веселі ментовські історії. Но не вам, і не і фейбсуці. Я дуже люблю проектування історії, це весело. Але коли проектую свою історію якось інакше – стає трохи страшно.
Отже, в 16 років я написав перші кілька репортажів в “Газету по-українськи”. А, писати я навчився не в школі, а на сайті, якому на той час вже був рік і який називався “сумно?” Потім вже з газети мені почали писати з пропозиціями щось для них написати. Я відчував, що вхопив бога за бороду, я відчував найщасливішою людиною на світі, бо за роботу я почав отримувати справжні гроші. Одна стаття коштувала ж стільки, як одна стипендія, яку на той час я вже не отримував за разногласія з викладачами “найдемократичнішого” ВНЗ на цілому світі.
І коли мені тіки виповнилося 17, вони взяли мене на роботу. Першу офіційну роботу. Я в переході на Шулявці купив трудову книжку і “поклав” її туди. Пам’ятаю, як трусились руки, коли я її купував. В очах моєї бабулі я був дуже успішним і це мене надихало, як надихають зараз лайки і ваші пісьма в нашу редакцію))) Бо, по-перше, трудова для бабулі значила значно більше, ніж для мене. А по-друге я писав у газету, яку безплатно приносив додому. У газету, яка розрахована на таку аудиторію, як моя бабуля, що закінчила 9 класів і ніколи більше не мала змоги вчитися, бо мусила важко працювати.
Я б теж радий був би закінчити 9 класів, цього мені вистачило б, але зараз зовсім інші часи і значно більше можливостей для самоосвіти.
Потім я писав 3-5 тисяч знаків на день, бо це щоденна газета. Редактори часто ночували в редакції і вони ті люди, що надихали мене, рядового журналіста, виконувати план. Взагалі редактори газети і особливо відомий усім Володимир Миколайович Рубан дали мені більше ніж весь курс української мови і літератури за 10 років безсмислєнної школи. Тоді і сталась вже відома вам історія з Лінію Костенко.
Я зміг купити ноутбук, зміг знімати час від часу подобові квартири (самі розумієте, 17 років), зміг звозити гьорлфренд на отдих в Крим! Оце були часи. Мені здавалось, шо я дуже успішний. Мені здавалось, що я знайшов себе. В 17 років мені це все значно більше здавалось, ніж тепер.
Я писав і писав, щодня. І це було непросто, в газеті для моєї бабулі були заборонені оціночні судження, складні слова (пам’ятаю, як редакторка видалила слово “метафора”, і вона була права, моя бабуля такого слова не знала). Там заборонено все, крім фактів. А ви в день напишіть так 5 тисяч знаків, попрактикуйте це хоча б тиждень і ви зрозумієте, що це зовсім не робота мєчти. Деякі мої статті виходили під смішними псевдо, які я сам придумував, просто щоб три статті поспіль в газеті не був той самий підпис: Богдан Логвиненко.
А ще за деякі статті мені було соромно. Власне я і пішов з газети через те, що ніколи не міг погодитись з політикою висвітлення жовтих подробиць особистого життя публічних людей без їх згоди. І не погоджусь. У багатьох в газеті на фоні жовтизни відбувається трансформація мозку. Коли я відчув це і на собі – звалив.
Але трансформації все ж торкнулися і мене. Я почав писати скрізь. Стіни і двері ліфтів мене не цікавили, тому я писав у жіночі і чоловічі журнали, я був редактором рубрик в “ШО” і журналі “Вона”, писав в “Новинар”, XXL, “Тиждень”, “Дзеркало Тижня”, став редактором окремого сайту “1+1”, корочє розважався як міг.
А коли в журналістиці почали платити стакан мінералки за статтю – прийшлось вести активно блог, а тоді фейбсучєк. Це моя професійна деформація, я набираю текст швидше, ніж маленьке звірятко загортає шоколад у фольгу, тому встигаю ще жити. А вам тепер це терпіти. І читати. Терпіння вам))