Будапешт – місто, яке завжди зі мною
Я не люблю йти тою самою дорогою, не люблю повертатися, не люблю робити те, що вже робив. Тільки розвиток і натхнення, тільки вперед і вгору. Але є виключення в усьому.
Я не люблю жодне місто так, як це. Тут все по-іншому, тут по-іншому сідає сонце, по-іншому ходять трамваї, по-іншому усміхаються люди, по-іншому починається ранок, по-іншому дихається і думається. Будапешт був моїм першим. Першим містом, куди я самостійно поїхав. Першим містом, до якого я вперше їхав автостопом. Перший готель, який я забронював. Перше закордонне відрядження з українського телеканалу. Будапешт ніколи не буває знову так само, він завжди інакше, завжди по-іншому, завжди це повернення без повторення.
Вчора я йшов крізь віденські двори однією і тією ж дорогою у дві сторони. Таке майже ніколи зі мною не стається. Я обираю важчий шлях. Я обираю радше заблукати, але піти інакше. І от чомусь учора я пішов так само. Пішов і зрозумів, що, йдучи назад, я помічаю щось інше. Треба придивитися, примружитися, йдучи тою самою дорогою, щоб знайти щось нове. Йдучи арками, не озираючись назад бачиш їх лише ззовні, йдучи назад, помічаєш їх навиворіт.
Але в Будапешт я ніколи ще не повертався. Все так, наче вперше, а відчуття, наче я тут і був завжди і нікуди звідси й не їхав ніколи.