Дельфінчики

Я подорожував майже три тижні по В’єтнаму сам. Зустрічав у різних несподіваних місцях українців. Із в’єтнамцями мені було відверто важко. В’єтнамці – для мене поки що найважчі азіати в південно-східному регіоні. Без знання мови в глухих місцях країни робити нічого, а в найбільш туристичних теж чіпляються так, що це викликає відразу. Мені хотілося їхати з В’єтнаму вже на другий тиждень подорожі. Але я залишився.

В Ханой я прилетів в останню чергу. Столиця В’єтнаму мене цікавила найменше, але сталось так, що саме в цьому місці я провів найбільше часу. В Ханой прилетіла Катя. Нашою головною ціллю було відвідати фантастичний Халонг Бей, який на картинках виглядає, як шось неземне, іншопланетне.

Ми довго вибирали тур і вирішили поїхати туди самостійно. Коли ми наблизились до бухти Халонг впритул, тобто були вже на острові Кат Ба – стало зрозуміло, що тут все одно доведеться брати тур. Там ми потрапили на якогось в’єтнамського ветерана Лу, що показував нам красиві фотографії корабля, щасливі лиця на знімках і красивенні місця, що ми мали б відвідати. Тур мав би починатися наступного ранку, а цього вечора нам слід було десь переночувати.

Я в останній момент знайшов безлюдний острів і людину, що нас на нього забере. Ми плили туди на малесенькій транспортній лодочці, вечоріло і штормило, лодочку кілька разів повертало майже перпендикулярно до моря. Я думав не про життя, а про те, що в нас занадто багато різної техніки, яку ми не додумались залишити на суші. Зрештою, ми таки доплили. На острові жило до 10 осіб, крім нас. Там було магічно і прекрасно, було видно бухту, з якої ми приїхали.

Наступного ранку по нас приїхав корабель. Наш тур був розрахований на два дні. На кораблі ми вже зрозуміли, що це трішки не те, що було на фотографіях. В будь-якому місці ви можете затребувати повернення грошей і чого-завгодно, але не тут, не на кораблі, з якого просто не втечеш. Там було все не так – ми не слідували програмі, бо капітан казав, що там “небезпечно”, капітан виявився взагалі неадекватним мудаком, який на будь-яке питання відповідав криком. З нами на кораблі було троє французів, які теж були засмучені. Але в подорожі, від якої не втечеш, ти все рівно намагаєшся дістати щось, що тебе порадує і розвеселить, тож ми разом вп’ятьох ржали з усієї цієї ситуації, у яку ми потрапили.

– Боже поможи, – сказала француженка, коли нам принесли чергову порцію їжі, що була включена. Насправді вона сказала “déjà on peut manger” французькою, що означає “вже можна їсти”, але ми дуже чітко з Катьою почули саме це. Боже поможи – стало девізом цієї подорожі. Ми переклали це французам. Нам було весело, хоч навіть їжі не вистачало. Нам давали одну рибину на п’ятьох, хоча тут риба нічого не коштує, копійки, її можна зловити руками. Від цього жлобства і тупості, можливо вперше в Азії, хотілося вдатись до фізичної розправи, але красоти навколо розслабляли і заспокоювали.

Наш корабель зупинився посеред бухти між островами на досить тихій воді і тут ми мали б спати. Катя була ще нагорі, коли я спустився в каюту. В каюту, в якій, за сумісництвом, був штурвал. На щастя, вночі ніхто не рулив, тож можна було поспати без цього грьобаного капітана в каюті. Без капітана, але не на самоті. Коли я спустився туди – повз мене пробігла жирнюща криса. Я уявив, що було б, якби на моєму місці в цей момент була Катя і ужаснувся.

Я крис просто не боюся, в мене великий досвід. В Індонезії є транспортна корпорація Пелні. Пелні – це пороми, що ходять між островами від доби до тижня. Тиждень ви можете їхати по морю в межах однієї країни, уявляєте? Але це не найстрашніше. Найстрашніше те, що там вам може пощастити з кораблем, а може ні. Бувають кораблі з поличками і ліжками, а бувають – з ангарами, в яких просто матраси лежать на підлозі. Так от, жирнющі криси і величезні таргани є на всіх цих кораблях без виключення. Але – у випадку з ліжками – криси туди ніяк не заповзають, а таргани вам вже стають настільки пофіґ, коли бігають ці жирні і наглі криси. Мені раз не пощастило і я відчув не одне доторкнення до життя цих прекрасних створінь. Першу ніч з крисами я сам не міг спати, потім призвичаївся, тому мені було страшно, що буде зараз.

Повернемося до В’єтнаму, фантастичного корабля і Каті. Отже, я постукав по підлозі, бо чулося, що там теж зашаруділи криси і прогнав ту, що видерлась нагору, до нас в каюту. Темніло. Прикрив двері. Я, звісно, розумів, що ситуація врятована лише на якийсь час. Залежало тільки, на який.

Катя спустилася і ми лягли спати. Вона застудилася і їй треба було виспатися. Я весь час думав про те, як можна продовжити цей сон, бо оминути контакту з щурами, видавалося неможливою місією. Я, зрештою, переконався спершу, що Катя заснула, а потім вже заснув сам. Десь опівночі криси заверещали з трюму. Ми прокинулися одночасно.

– Шо це? – перелякано спитала Катя.
– Не знаю, – збрехав я. В мене було кілька версій, що можна було сказати, я вже багато думав над цим, що ж вигадати такого, чим можна буде заспокоїти її уяву.
– Я знаю, – сказала Катя, – це дельфінчики! Дельфінчики! Вони труться носами об наш корабель!
– Точно! – для мене це був найщасливіший момент цієї подорожі, напевно. Мені не треба було нічого вигадувати. Катя – дитяча письменниця, вона сама може вигадати і увірувати. В той момент мені справді здавалось, що Катя це дійсно придумала, аби заспокоїти в першу чергу себе, хоча сама знала, що в трюмі можуть бути тільки щурі, тільки вони. Просто фантасмагоричне самонавіювання. Але Катя дійсно вірила у те, що це дельфінчики. І знов заснула, напевно, вони їй снилися.

В мене ще якийсь час в голові крутилася пісня “Люди як кораблі” Скрябіна, що закінчується такими словами:

“І серед вітрів
ми не чуєм щурів,
які прогризають нам дно”

Я дуже надіявся на вітри і “Боже поможи”. Згодом я, все ж, знову заснув.

Вже світало, коли криси почали дуже голосно і виразно пищати. В мене був лише один єдиний варіант відповіді, що це.

– Це не дельфіни! – прокинулася і сказала Катя. – По-моєму, це якась свиня!
– Так, Катю, – знов збрехав я. – Я думаю, що це свиня. Бачиш, вчора нас цілий день годували рибою. А сьогодні, напевно, приготують порося.
– Дааа, напевно так. – Катя знову відключилася. Свині перестали кричати.

Вже вранці, коли слід було вставати – кілька дельфінів разом із поросятами пробігли мимо нашого ліжка на підлозі.

– Чорт. Це не дельфінчики і не поросята, це ж криси! – вигукнула Катя спросоння і підвелася.

– Алілуя. – подумав я. – Місія виконана. Дельфінчики і поросята, яких вигадала Катя, врятували її ж сон від щурів, яких Катя не хотіла вигадувати, але вони тут були разом з нами.

Того ж таки дня ця подорож закінчилася. Ми потрапили на інший прекрасний острів, де спали просто таки на пляжі. Вночі вся вода, у якій ввечері можна було втопитися, пішла геть і пішки можна було дійти до сусідніх островів. Навколо нас були височенні скелі, які створювали неймовірне ехо. На пустир від моря прилетіли сотні ворон, що викльовували те, що залишилося від великої води на мілині і голосно каркали. Вони нас і розбудили на цьому пляжі. Ми часто потім згадували дельфінчиків, хоч більше з ними і не зустрічалися.