13239119_10153424170901783_7303173221825957036_n

Дивний подарунок

На годиннику час вказував на закінчення важкої календарної неділі і неквапний початок нового тижня. Ми сідали із Танею у празький трамвай. На зупинці в останній момент перед відправленням до нього заскочили двоє її друзів, з якими ми от щойно сиділи в барі і вже встигли попрощатися. Він – лисий чеський фотограф, вона – художниця з Харкова, що вже давно тут живе. Трамвай голосно гуркотів, ми майже не говорили, час від часу кидаючи погляди одне на одного. Нічні празькі трамваї одинарні і крісла в них одинарні, вони для нічних самітників, в них ніяк не розмістишся вчотирьох так, аби поговорити. Вони проїхали усього кілька зупинок і от вже мали виходити. На прощання фотограф несподівано дістав якусь баночку, це виглядало так, наче він зненацька оголив кинджал, але це був лише дивний і несподіваний подарунок у банці. Він озирнувся так, наче ділиться якоюсь таємницею, і підморгнув.

– Напиши мені, як це хоч вживати! – Крикнула Таня йому услід. Ми саме перед цим розмовляли про легалайз. Інших думок в голові не було, що ще можна отримати у подарунок в Празі? У трамваї досить темно, люди заглядають, роздивитися вміст банки нема шансів.
– Що це взагалі таке? – Зверталася тепер Таня вже до мене. Я пасивний агітатор легалайзу, а не експерт з психотропів, поняття не маю, що це, потискаю плечима, натомість прямо перед нами жіночка старшого віку різко розвертається:
– Шо це, шо це! – Каже вона українською. – Трава це!

У празьких трамваях українська надто звична, аби цьому дивуватися. У празьких трамваях жіночки обговорюють умови праці на своїх, здебільшого, важких і чорних роботах, мужички говорять про будівництво і інженерію, але зустріти україномовного експерта з психотропних речовин тут таки трохи несподівано.

У мене великі кишені, настільки великі, що одна, ліва, легенько тріснула і вже півмісяця звисає як молодий півмісяць. Але мені і моїй уцілілій правій кишені випадає честь сховати банку з невідомим вмістом, травою, як стверджує празький нічний трамвайний експерт, хоча це зовсім не схоже на траву, але і сумнівів у тому, що це якийсь психотроп не виникає.

Наступного ранку я кваплюся на потяг до Варшави. Заходжу в цілодобовий магазин і починаю шукати дрібні крони в безмежній уцілілій кишені. І замість крон намацую її, банку, яку забув викласти в Тані вдома і тепер маю якось повернути це їй. Але попереду кордон, нехай це і умовний шенгенський кордон, але раптом якась перевірка? Виходжу з магазину, на мене дивляться два поліцейських з автоматами. “Розстріляють прямо тут чи помилують і посадять в чеську тюрму, чи може ця баночка якось потрапляє під легалайз?” – думаю в цей самий момент я. І одразу ж розумію, що з баночкою сьогодні буде весело. “Я б побоялася з нею їхати кудись, роби як знаєш,” – пише мені Таня. Вже в потязі я між крісел роблю перезаховання і замість того, щоб роздивитися вміст банки, кладу її поглибше у рюкзак.

Сиджу і навіщось згадую розповіді мого товариша Міхаеля, німця, що провів п’ять років у індонезійській тюрмі, доки його звідти не дістали якісь правозахисні організації. У Міхаеля була складна і трагічна історія розставання із індонезійкою з Малуку і вона на прощання перед відправленням його літака до Австралії, підсунула йому в рюкзак пачечку трави.

Майже одразу після відправлення був контроль білетів, контролери спершу мені видалися прикордонниками. Успішно пройдена перевірка, тож я пробую заснути. У одному із снів, побачених у напівпорожньому вагоні чеської залізниці, було про кількох вівчарок з їх хазяями, що ходять по вагону і шукають, безсумнівно, мене. Я прокидаюся і думаю, може банку ще раз перезаховати? Може десь між кріслами є якась шпарина? Але ж це ціла банка. Боже, за що мені ця ціла банка незрозумілої фігні, що вже навіть сниться?

Я думаю про те, що ж далі буду з нею робити, пересилати поштою? Таня мені саме у цей момент пише про те, що вона знову зустрілася із цим фотографом і він їй сказав, що у банці, але ж я цього не читаю, в потязі саме зникає інтернет, ми в’їжджаємо в Польщу, та й до того ж, мене мало цікавить, що у банці, наче я знаю це вже напевно і в мене просто не може виникати таких запитань.

Вже у Варшаві я йду у в’єтнамське кафе, де офіціантки між собою розмовляють українською. Я дістаю футболку, щоб перевдягнутися і от банка котиться по підлозі. Вдруге вона котиться прямо перед лекцією, моєю лекцією про Україну для варшав’яків. Я жодного разу так її і не відкриваю і навіть не розглядаю. Я напевно знаю, що це. Точніше не знаю, що це взагалі, але знаю, що за це може щось бути. Так, наче якщо я відкрию банку або зазирну уважніше всередину – мені вже за це щось буде.

Ввечері у Варшаві мене зустрічає Кирило, його дружина Катя має прилетіти скоро і він поїде зустрічати її в аеропорт. Я питаю Кирила, чи він розбирається в психотропах, він каже, що Катя кращий експерт, краще дочекатися її. Катя прокинулася в Індії тоді ж, коли я сів на потяг в Празі, сіла на літак в Абу-Дабі, пересіла до Берліна і от вже у Варшаві. Я нарешті дістаю банку і вперше в неї заглядаю, заношу до них на кухню. Показую. Німа сцена. Ми відкриваємо банку, а Кирило тим часом дістає таку ж саму банку з холодильника.

– Це просто каперси. Я теж нещодавно їх купив у магазині і дізнався, що це таке, – каже він так, наче заспокоює, мовляв, він теж купував у магазині з надією на магічні властивості вмісту цієї банки, а виявилось, що це бутони якогось чагарника. Каперсника. І вони зовсім не психотропні. Але у моєму випадку значно більше розчарування не від того, що від цих каперсів жодного психоактивного ефекту, а від того, що це цілком легальний вантаж, банка із звичайними каперсами.

Я пишу про це Тані, а виявляється, вона писала про це мені ще зранку, але я не міг цього прочитати, у чеському вагоні після перетину польського кордону закінчився богемський вай-фай.

Наступного дня я ще проїдусь із цією банкою у потязі Варшава-Познань. Ми будемо сидіти поруч із банкою з каперсами – я у кріслі, вона – у тому ж рюкзаку на такій же полиці для багажу зверху. Я буду багато думати про те, наскільки сильно відрізняється сусідство із банкою у такому ж потязі, але у два різних дні.

На вокзалі у Познані мене зустріне Діма, він подивиться на мою звисаючу кишеню і скаже, що вдома спробує підшити, але забуде про це. Колись я допоміг зробити йому документи для переїзду в Польщу і тепер я зрозумію, наскільки це було психологічно простіше, ніж перевезти банку каперсів із Праги до Варшави. Я подарую цю банку йому, Діма запитає, звідки в тебе це? Малесенька баночка з каперсами, от звідки вона в рюкзаку, де кілька футболок, штани, ноутбук і дві книжки – і це все на місяць подорожі? Як в цей комплект потрапляє банка з каперсами? Я скажу Дімі, що мені її просто подарували в Празі і нічого не поясню, нехай Діма не знає, наскільки це сильно заряджена хвилюваннями банка. Хоча хто знає, може якраз тепер її вміст нарешті отримав ті психотропні властивості, які всю дорогу малювала моя уява. “Мда, дивний подарунок.” – скаже Діма. Я погоджуся.

ЕКСПЕДИЦІЇ