Джейн про любов до батьків

33 роки. Познайомились на сніданку в кафе на острові Панган у Таїланді.

– Ти звідки?
– З України. А ти?
– З Данії.

Я уважно дивлюсь в очі Джейн і в мене на обличчі в цей час виникає, напевно, якийсь щирий подив, який зпросоння неможливо приховати.

– Так, я не дуже виглядаю як датчанка. Але я там прожила всі роки, з 9 тижня мого життя. Народилася в Південній Кореї.
– Батьки переїхали?
– Ні. Мене всиновила данська сім’я. У мене є старша сестра, на 3 роки старша. Правда вона мені не рідна сестра, теж “адаптована”. (Adopted кажуть англійською, мені це слово більше подобається).

Вона ніколи не бачила своїх батьків, жодного слова не знає корейською. Вчити корейську не хоче, крім данської і англійської планує вивчити іспанську.

– Ти любиш своїх батьків?
– А є діти, які не люблять? Мені не важливо, що в нас різні обличчя і немає спільної крові. Я не прагну дізнатися своїх біологічних батьків.

Батьки Джейн вже старенькі і зараз на пенсії. Її мати працювала в госпіталі все життя, а батько торгував деревиною. Вони не були якісь дуже заможні, але завжди хотіли мати дітей. Дуже любили корейський клуб у їх місті і вирішили адаптувати дітей саме з Кореї.

– Вони ніколи не намагалися нас обдурити. Ми завжди знали, що ми прийомні. Та й подивись на моє обличчя. Важко було б повірити, що ми їх діти, правда?

Батьки зараз живуть на пенсії і подорожують Європою.

– Ми зараз живемо трошки далеко один від одного, в різних данських маленьких містах. Їм це не подобається. Але я хочу самостійного життя, хоча часто їжджу до них.

Я розказував Джейн про те, що вона перша, з ким я говорю про всиновлення. Це її здивувало. В Данії багато сімей, що не можуть мати дітей – беруть з-за кордону. Я довго пояснював їй, як українські пенсіонери виживають на 50 євро в місяць і нікуди на свою пенсію не подорожують, іноді не в стані собі дозволити подорож на громадському транспорті.