Євген, який тричі вийшов з полону

Фіксер, 33 роки. Возив на окуповані території журналістів і дослідників. Безліч разів їздив з Amnesty International. Ми зустрілися вперше у вересні на Гогольфесті. Виявилось, що колись Євген з колишньою дружиною продавали свої воскові свічки у мій магазинчик на Подолі.

Ми сіли пити чай на килимі, що був розселення на підлозі, через якийсь час до нас на килим підсів Євген. Я почав з ним знайомитися, а він сказав, що ми ж уже знайомі давно. Євген зробив нам чаю, він має власну чайну, яку возить по фестивалях. Але на той бік фронту він возив не чаї, а цивільних людей.

– Просто я можу домовитися з ким-завгодно. – Каже він. Ми зустрілися вдруге в центрі Києва. – Я в час загострення конфлікту був одним з небагатьох, хто вмів провести на той бік.

Тим не менше – це не завадило йому побувати в полоні тричі. І тричі з нього вийти.

– Останнього разу в Луганській області ми з групою Amnesty потрапили в село, куди нам потрапляти не можна було. Там якраз заїхала величезна група російських військових. А ЛНР – значно страшніше за ДНР, люди там буквально дикі. Якщо ти потрапляєш в полон до якогось кагебіста – це добре, бо підеш або під суд або на обмін. А якщо на якогось тупого рядового – він може і вбити зразу. Краще на російського комбата потрапити, ніж на українського “сепаратиста”. Це війна. І от ми в’їхали в село, де ввійшли саме росіяни. І нас спакували і розвели окремо. Якщо розводять – це вже дуже зле. І це були не високі чини. Мене вели на вбивство. Я просто відчував це і бачив їх очі. Тоді паралельно відпустили нашого водія. Він не втік, а почав усіх обдзвонювати, щоб нас відпустили. Можливо, нам просто пощастило в якісь останні хвилини. Я пам’ятаю пістолет і відчуття, що зараз з нього вистрелять і все. Але відпустили. Тільки машину обікрали.

Євген пише книгу про свої “подорожі” окупованою зоною. Каже, що поки що не може викласти всю інформацію в деталях, бо вона зашкодить звичайним мирним людям.

– Ми кожного дня йшли на війну. Прокидалися і жартували про смерть. Такі, дуже злі жарти. – Євген розказуємені кілька жартів і сміється. Я не розумію їх, мені не смішно. – Ти просто там не був. Ми кожного дня розуміли, що можемо потрапити на міну чи солдата в поганому настрої. І в нас немає зброї відстрілюватись.

Євген дуже крутий. Він збирається в Китай і Ісландію. Каже, що хоче робити експедиції не на поле бою. Я питаю, чи можу писати все, про що ми говорили. Матеріалів про нього ще не було. Але хтось з бойовиків може знайти цей запис.

– Та пиши що хочеш, – каже він. – Коли тебе беруть в полон, там уже це не грає ролі. Там є і нормальні люди, просто з викривленим уявленням про світ, а є і реальні звірі, мені по-барабану, чи вони це прочитають.