Доктор Фрау Раїса

У будинку для пристарілих в Ганновері ввечері свято. Співають, деякі танцюють, хтось танцювати вже не в силі. Раїса не йде на свято, вона знає, що я маю прийти, нас заочно познайомила Олена, яка тут вчилася і колись врятувала Раїсі життя. На її дверях написано Доктор Фрау Раїса. Всередині маленьке ліжко, кілька тумбочок і стіл, видно, що вона готувалася до зустрічі і крутила волосся. Я беру її за дві руки і веду до столу, ми сидимо, коли їй обслуга приносить вечерю і пропонує мені, але я відмовляюся, в мене незабаром літак. Раїса багато подорожувала по світу, але тоді, коли до України ще було не можна. Вона народилася у 1922-у в Луцьку, а вже після середньої школи переїхала з матір’ю до Третього Рейху.

— Мати мала німецькі коріння. Тоді Гітлер покликав усіх німців до Німеччини. Ніхто не знав, що буде, тоді Європу накрила криза. Наша родина близько дружила з родиною прем’єра УНР в екзилі Пилипчука, ми ходили з його сином в одну школу. Батько працював у центральному банку Луцька і їхати відмовився. Він збирався робити Земельну реформу, але почалася війна. Я не знала про нього сорок років нічого взагалі, а дізналася, коли він вже помер від своєї пацієнтки, що допомогла встановити контакт з міськрадою Луцька.

За той час Раїса вивчилася на дантиста, закінчила дисертацію, для якої дослідження мала робити двічі. Це було прямо під час другої світової, вона вчилася у Брецлаві, який згодом знову став Вроцлавом.

— Був дефіцит паперу, не було на чому друкувати, дефіцит матеріалів для дослідів. А ще моїх піддослідних забрала війна і все довелось робити заново.

Чоловік Раїси був соціалістом і коли його забрали до СС, він не зміг замовчувати своїх поглядів і сидів у в’язниці, звідки його діставав батько, що був суддею верховного суду Німеччини.

— Я з ним розійшлася і була незалежною. Все життя дотепер. Я усе сама могла зробити. А тепер за законом я маю жити тут, мене не ображають, за мною доглядають, але для мене це тюрма. Я не маю тут власної думки!

У неї така чудова українська без жодного акценту, наче й не було цих 70 років поза Україною, такі щирі і глибокі думки, але це, на жаль, надто коротка зустріч, що залишає безліч обірваних думок. Скільки нас по світу таких, що вже й жодному фейсбуку не зібрати докупи, з такими переплетеними історіями і такими відстанями, що мій сьогоднішній рейс з Ганновера до Києва сприймається як навколосвітня подорож пішки.

— Я була і в Штатах, і по цілій Європі, але більш ніколи у Луцьку і в житті не бачила Києва.

Вона простягає мені мандаринку загорнуту в серветку на прощання:
— Ось тобі від мене подаруночок.