18874bc-17

Хобі-Джварі автостопом 12.08

Впродовж останньої години тусування із батюшками думалось тільки про одне. Було якось незручно питати, де тут у вас в монастирі туалет. Тому як тільки вони висадили нас, розвернулись і від’їхали ми заринули в кущі. Стояли-стопили, зупинялись маршрутки. Ми все зрозуміли і пішли далі, трошки вийти за село. Там ми зустріли кілька поросят, які перебігали дорогу, попереду було трохи краще місце для стопу, але ми вчасно помітили, що там стадо корівок розгулює прямо посеред дороги. Не найкращий варіант — затусити десь з ними, тоді нас точно ніхто не візьме. Тому лишаємось тут, машин майже немає. Кілька жигулів промчалось переповнених кукурузою і ящиками. О, якийсь пам’ятник. Підходимо. “Хетский лаврово-цитрусовий совхоз. Слава труду!”. Я не жив за радянської епохи, але оця вивіска в мене викликала сміх. Радянські комуністи якнайменше асоціювалися в мене з цитрусами і лавровими вінками. Ми стояли там хвилин 10. Задовго як для Грузії! Але настрій був неймовірний, батюшки нас зарядили, здається, на кілька днів.
Зловили чоловіка з праворукою машиною, порти в Поті та Батумі дають теж “прівоз” таких автівок з Японії. В більшості країн з правостороннім рухом вони заборонені, а в Грузії, Україні та Росії принаймні – ні! В Росії я їхав навіть на фурі з правим кермом. Так, як вони недоступні для всього іншого світу — ринок в них значно менший, то відповідно вони і дешевші. Чоловік, якого ми зустріли цього разу займається видобутком газу. В Грузії гори, і хоч промисловості майже немає, газу трошки є! Він довіз нас до Зугдіді, а те місце, в якому розташована його робота якраз на виїзді з міста. Якраз там, куди нам і потрібно, гура!
Далі наш шлях лежав у Джварі. Це останнє по цій дорозі місце на мапі. Далі на мапі позначена грунтова дорога. Ну шо ж, по грунтовці автостопом ми ще не їхали. Ми дуже швидко застопили дядю з внучиком, вони нас, правда, до Джварі не докинули. Ми з ними проїхали всього кілометрів 20, але вони встигли нас запросити до себе додому. Сказали, що сьогодні вже пізно (була година 16-17) і машин вже не буде сьогодні на Местію. Показали свій будинок в Кхорії. Але ми гречно подякували і пішли собі далі. Що ж, нас знову запросили додому і ми ще жодного разу в Грузії не прийняли цього запрошення. Треба нарешті цю традицію поламати, думали ми. Але сьогодні надто вже хотілось потрапити туди — на справжній Кавказ!
Тож ми пішли собі пішки до виходу з цього селища. По дорозі двоє грузинів сиділи на лавочці біля свого дому і кричали до нас – “Ей! Єсть машина, паєхалі в Мєстію!” – це трохи насторожило. За всю нашу подорож по Грузії до нас практично жодного разу ніхто не чіплявся як до туристів, просячи щось купити, поїсти, покататись на чомусь, сфотографуватись з динозавром. Коли ми вже повернулись до Києва, я зустрів свою подругу з Чехії, яка їздила автостопом в Грузії ще в 90-х, а тепер Грузія її розчарувала. І тільки тоді я згадав цих дядьків, і зрозумів, що десь тут є і друга сторона Сакартвело. Вона казала, що усі від них хотіли грошей, усі чіплялись і щось пропонували. Але вони подорожували по Грузії з чоловіком “цивільно”, ми ж нікому не показували, що у нас є гроші, а типове питання до Нателли “Аткуда у тєбя грузінскоє імя?” – робило нас з грузинами кращими друзями, браттями і сестрами.
Звичайні грузини, ті, які віддано працюють і не особливо думають про “заробіток на туристах”, вони зовсім інші, вони відкриті, дружелюбні і просто направду браття і сестри! А таких, які все ж хочуть заробити не так вже і багато і їх можна знайти, як не дивно, саме там, де найбільше і люблять тусуватися туристи. Тож аби побачити “справжню Грузію” і кайфонути від неї, треба їхати саме так, як поїхали ми, треба жити на землі і їсти хінкалі руками разом з усіма. Хоча все ж помилка була — ми таки поїхали туристичними місцями.
Самі грузини, як і українці дуже малорухливі. Вони якісно відрізняються від українців у знанні історії, культури, але ми не зустріли поки що жодної людини, яка була у Сванетії. І не лише у Сванетії, є мешканці Батумі, які ніколи не були у Тбілісі і навпаки. Звісно є й кияни, яке за життя не бували в Харкові або Львові, але, по-перше, відстані зовсім не ті, ну а по-друге в Грузії складно з дешевими способами комунікації з Європою, Москвою, є лише Туреччина, але для грузин це країна також не для відпочинку, а для заробітків. Багато людей нам розповідали, що для того, аби поїхати, наприклад, до Європи треба показати готівкою або на рахунку в банку біля 30 тисяч євро. Це щось нереальне. Ще грузини завжди хоча б трішечки перебільшують, тому і ця цифра може бути з зайвим нулем, але навіть із зайвим нулем вона в п’ять разів перевищує бюджет нашої півторамісячної подорожі на двох. Хоча можливо від консервації та доброї витримки цей народ і є таким прекрасним.
Ми йшли і йшли далі, зовсім недалеко село закінчувалось. Ми говорили про Абхазію, адже на мапі ми зараз є найближче до Абхазії за всю подорож. Якби ми потрапили до Грузії 4 роки тому туди ще можна було б потрапити. Тепер — це неможливо. Кордон закритий, чергова окупація РФ успішна, на міжнародній арені майже непомічена. Ми стояли біля надзвичайно красивої алеї і за низеньким парканом два дідуся грали в шахи. Ми спостерігали за ними і час трохи призупинився. А ще дуже швидко біля нас зупинився автомобіль. Водій не хотів говорити, ми проїхали ще біля двадцяти кілометрів на його “гольфі” і втрапили до Джварі. Чорт, центр міста! Але перша ж фура нам зупинилась. Далі були перші кроки по високогірному Кавказу.

Напишіть відгук

ЕКСПЕДИЦІЇ