Іра, Денис, і наша довга історія

Здається, що ми знайомі уже вічність. Останні кілька днів ми разом їздили на машині по Малайзії, але історія наших взаємин – це справжня історія стирання кордонів, божевільних авантюр, історія нескінченного пошуку нового, це довга історія. І була вона приблизно такою.

У 2010 році на Подолі у Києві в мене був магазинчик з різним хендмейдом і одягом Мокша. Пам’ятаю, як у той день вимкнули світло і я у магазині сидів при свічках на самоті. Прийшла Іра. Причому не сама, а з ідеями. Іра хотіла зробити такий самий магазинчик, але у Донецьку, де вона жила. Ми про щось домовились, але досить довго Іра не могла зробити нічого більше, аніж шафу з одягом у себе вдома. Час від часу вона продавала цей одяг своїм друзям і на цьому наша співпраця, насправді, могла б закінчитись.

Восени того ж року я виступав на конференції TEDx Донецьк і потрапив у дивну квартиру якихось друзів організаторів. Мені там було некомфортно, тож я спакувався і тихенько забрався геть, мене вже чекали Іра з Денисом і ще 2-3 дончан. Ми всі разом весело рассєкалі по центру Донецька на старенькій Таврії і раділи життю. Я запам’ятав Донецьк саме таким. Здається, саме тоді я познайомився з Денисом. Денис молодший за Іру на кілька років і одружились вони, коли слабо знали одне одного і “по акції”. Вони взяли участь у флешмобі весільних пар, де мало одружитись одразу багато їх друзів. У результаті з усіх, хто хотів насправді взяти участь, лишилось усього дві пари. Такий собі флешмоб. “Зате проснулись з печаткою” – колись роказувала мені Іра.

Тоді вони самі розробляли настільні ігри і навчили мене грати у кілька з них. Я їх страшенно полюбив у тому числі за оцей маленький факт – вони втілювали мою дитячу мрію. В дитинстві я малював різні настільні ігри, але ніколи в мене не випало шансу перенести малюнки в друк. Я захоплювався ними, їх простотою і щирістю.

Наступного разу ми зустрілися рівно за рік. Я робив тур для чеського гурту DVA по Україні і робив справу, якої, як мені здавалось, не вистачало в Україні – займався маленькими і цікавими гуртами, вибивав на них гранти, планував маршрут, вів машину, міняв колеса, іноді підпрацьовував звукорежисером, хоч нічого у цьому не тямив, але крутив ручки, які мені показували. Безвідповідальність і неробство організаторів по всій Україні вражала. Я розумів, що аби цим займатися серйозніше – треба брати відповідальних і активних людей і вчити їх робити концерти.

І, власне, Іра була першою. Тоді ми не могли домовитись ні з ким із Донецька і я написав їй. Іра зробила концерт на мій день народження. Один із 13 концертів в нашому турі, але саме її подія – увійшла за версією одного донецького видання у “топ 5” кращих концертів року. Разом із 50-літтям “Шахтаря” і концертом “Скорпіонс”. Це була подія зовсім іншого масштабу, але все було на вищому рівні. Усі наступні гурти, які я привозив, майже ніколи не об’їжджали Донецьк, а Іра з Денисом зробили свою локальну агенцію подій і почали робити значно більше. Душа раділа.

В кінці 2012 вже було зрозуміло, що все. Йшов спад активності культурної, депресія насувалась на Україну, всі думали про вічність і безсмертя януковича, я думав про те, що треба зав’язувати з турами іноземців до України, все більше займався Центрально-східною Європою, де було все значно більш визначено. Іра з Денисом теж все більше працювали на своїй офісній роботі і все менше займались агенцією.

Потім я переїхав на острів Пенанг, до Малайзії займатись професійно подорожами.

Півроку потому ми шукали менеджера по роботі з клієнтами. Ми вивісили вакансію, на яку прийшло 600 анкет. Ми тоді їх поділили. 300 читав Орест, а 300 я. Він любив вішати вакансії з дотепними питаннями і читати анкети, шукати нових і адекватних людей саме через потяг до роботи, але всі ці анкети одному прочитати було нереально. Я відібрав чоловік 5 з 300 і він. Серед моїх 300 не було жодного знайомого прізвища. Я пам’ятаю той момент, коли він мені прислав своїх кандидатів і серед них опинилась Іра. Я зразу написав, що це найкращий варіант з усіх, що я знаю.

Іра приїхала на Пенанг вже за місяць. Вона вилітала з Києва 30 листопада, у день, коли розігнали студентів. За місяць оформив собі віддалену роботу і приїхав Денис. Вони залишили у Донецьку всі нажитки. Коли у Донецьк прийшла війна – для них це не стало якоюсь дуже великою трагедією і несподіванкою, хоч у них там батьки і родичі. Ми жили усі в одному будинку, потім я переїхав до Індонезії. А на початку цього року Іра з Денисом зняли свій дім і почали приймати у ньому гостей.

Денис працював у донецькій дизайнерській агенції і одного дня домовився, що якийсь час попрацює на відстані. Його відпустили. А потім агенція переїхала до Києва. Денис каже, що з його приятелів в Донецьку не залишилося майже нікого. Правда один знайомий став там міністром. А раніше він очолював фанатів хокейного клубу Донецьк. Організовував хуліганів. Така стрімка кар’єрна драбина.

У Дениса з кар’єрою все склалося інакше. Він мріяв потрапити у Сінгапур, за багатьма показниками найрозвинутішу країну світу. І в якийсь момент зрозумів, що час настав. Він надіслав резюме у десяток сінгапурських компаній.

– За кілька днів з одної написали: “Ви нам підходите, приїжджайте”. Я їх почав розпитувати, як це, може, я на співбесіду приїду спершу? Вони відповіли: “Та ні, приїжджайте так.”

Так Денис поміняв портативний офіс в Малайзії на омріяний Сінгапур. А тепер вперше за два роки приїхав в Україну. Контрасти його все ще вражають. Ми сиділи в какаоварні і говорили про якісь сінгапурські вулички, про атмосферу “міста майбутнього”, про сінгапурські магазини, в яких можна знайти що-завгодно з будь-якого куточка світу.

Попри всі страхи, навіть без хорошого знання англійської, його взяли на посаду арт-директора у місто, в яке мріє потрапити безліч американських і європейських фахівців.

– Робоча мова в нас, звісно, англійська. Цим Сінгапур краще за Гонконг для іноземців. В Гонконгу без китайської важко. Але в нас директор компанії сінгапурець, а керівник проектів – француз, їх взаємний лексикон англійською теж не такий вже і багатий. Але я активно вчуся.

 Вони хочуть повернутись в Україну, але тепер немає куди. Серед усіх моїх друзів зі Сходу і друзів друзів немає нікого, хто пішов у “апалчєніє”. Я завжди про це розповідаю усім іноземцям на власному прикладі. А мій власний приклад такий: я був у Донецьку разів з десять. Я познайомився з сотнею дончан різних професій і спеціальностей, але здебільшого молодих і успішних. І вони всі залишились без дому. І їх нічого не чекає у їх місті і ні на кого розраховувати у будь-якій іншій частині України, крім як на себе. Це з однієї сторони дуже сумно, а з іншої – це початок чогось нового. Є такі люди, що не бояться нового і не бояться змін. У цьому сенсі Іра з Денисом – один з моїх ідеалів.