Їржі – чеський дисидент | Богдан Логвиненко

Чеський дисидент, близький друг Вацлава Гавела, що на його прохання у 90-му очолив КДБ Чехословаччини і з відомства, у якому працювало кілька десятків тисяч людей, зробив таке, у якому залишилося кількасот.

– Ми розформували усі місцеві відділи КДБ. Довелось нажити собі дуже багато ворогів. Але це була система, яка не займалась оберіганням державності, вона займалась оберіганням держави від її ж громадян, слідкувала за ними. Скажімо, важливіше було б мати агентів біля атомної станції ніж в центрі якогось невеличкого міста, де немає жодної небезпеки державі.

Їржі слухає про Saint Porno в Празі.

Їржі якось потрапив на мою презентацію у Празі, ми тоді так і не познайомилися, а тепер він запросив зустрітися у Києві. Його цікавлять думки про майбутнє України, які він збирає від досить різних людей, він затятий і справжній бунтар, а це з роками наврядчи змінюється. Звісно, я не міг не розпитати і його про те, як він став тим, ким вписався у історію Чехії.

– Коли мене викликали в КДБ, у мене просто трусилися руки і одразу ж нападав розлад шлунку. Я ніякий не герой. Але коли Гавел запропонував піти в КДБ і його змінити – я не міг не погодитися. Структуру, яка нас гнобила стільки років, слід було змінити докорінно.

Їржі розуміє, що в Україні такий шанс був свого часу втрачений, але як радикальний оптиміст, вважає, що тепер в нас є серйозні переваги.

– В Чехії тоді не було жодного ворога. В Росії був путч, Німеччина тільки об’єдналася, Польща не несла жодної загрози, але це не значить, що загрози взагалі не було, це значить, що вона могла з’явитись з будь-якої сторони. Служба безпеки необхідна, для будь-якої країни, хіба що крім Монако. А от в України тепер є чіткий ворог і чітка позиція куди рухатися – подалі від Росії і до НАТО та ЄС.

Коли радянські танки увійшли в Чехословаччину – Їржі було лише 9. Рівно за десять років після цього він вліз у дисидентський рух. Коли очолив КДБ, йому виповнилося 31, до цього він працював у метро, прибиральником, асистентом режисера.

– Працювати агентом – це ніколи не буває приємно, ти завжди робиш щось погане в інтересах країни, ти зустрічаєш людей, шпигунів, яким маєш щось заподіяти або вони встигнуть першими за тебе. В мене кілька разів стріляли, був рух опору звільнених з КДБ, але розсипався. За різкі реформи ніхто не подякує, більшість зненавидить і з цим доведеться жити. Після відходу з влади я почав займатись бізнесом. І свою внутрішню бухгалтерію я можу опублікувати в будь-якій газеті. Вона настільки прозора, що нічим не підковирнеш. Бо занадто багато людей хотіли б бачити мене у в’язниці. Попри це все, назавжди залишиться таке відчуття виконаного обов’язку людини чи громадянина.

Їржі пив вино і цікавився, що я зараз пишу, про що хотів би написати. Якби була одна книга, що передає теперішній дух часу в Україні, чи міг би я її назвати, на що відповісти я не зміг.

– Я розумію. Про події 89-го лише тепер почали з’являтися хороші книжки. Про окріп можна написати лише тоді, коли він повністю вистигне, а до того часу люди продовжують спостерігати за бульбашками.

Його дід був особистим охоронцем першого президента Чехословаччини Томаша Масарика. Він вірить у те, що після повалення диктатури в Росії і розколу імперії, навіть її осколки почнуть рухатися у бік ЄС.

– Письменники — моральні авторитети країни. Я лише хочу поділитися з тобою своїм досвідом. Коли я був дисидентом, до мене приїжджали старші і більш досвідчені люди з Заходу і розповідали про те, як вони втілювали зміни у власній країні. Я тоді міг про щось таке тільки мріяти. Я не міг собі уявити навіть розпаду СРСР. А колись за років двадцять ти свій досвід будеш передавати далі. Приїдеш в Душанбе чи Пхеньян і розповідатимеш, як в Україні колись робили реформи.

Я не знаю, чому Їржі вирішив, що саме мені це потрібно. Але я вдячний безмежно за цю історію, яку з дозволу керівника КДБ неіснуючої тепер країни Чехословаччини публікую: